А що, якби хтось із маленьких українців запитав: «Нащо мені колядувати?»… З такими міркуваннями я подалася до мисткині, яка співає щодня. Для Наталії Рибки-Пархоменко традиція колядування стала невід’ємною частиною життя:
«Українські традиційні пісні в наших циклах (Великдень, Коляда) – це як мова. Тобто ти не можеш жити тут, не знаючи української мови. Це не природно. Тобі варто знати свої «інструменти сили». Ось вони, ці пісні – поруч, доторкнися до них. Не факт, що ти їх будеш співати. Але поважати, знати їх, цікавитися – було би добре. У випадку з дітьми багато залежить від батьків і від середовища, в якому вони перебувають. Якщо діти не хочуть співати коляду, треба шукати можливості їх навчати: не змушувати, а м'яко пояснювати, поступово знайомити з родинними традиціями. Колись це дасть плоди».«Українські традиційні пісні в наших циклах (Великдень, Коляда) – це як мова. Тобто ти не можеш жити тут, не знаючи української мови. Це не природно. Тобі варто знати свої «інструменти сили». Ось вони, ці пісні – поруч, доторкнися до них. Не факт, що ти їх будеш співати. Але поважати, знати їх, цікавитися – було би добре. У випадку з дітьми багато залежить від батьків і від середовища, в якому вони перебувають. Якщо діти не хочуть співати коляду, треба шукати можливості їх навчати: не змушувати, а м'яко пояснювати, поступово знайомити з родинними традиціями. Колись це дасть плоди».
Наталія Рибка-Пархоменко – заслужена артистка України, акторка Львівського театру імені Леся Курбаса, одна із солісток гурту «Курбаси». Вона провадить співочі реабілітаційні заняття для військовослужбовців, співає з матерями і жінками полеглих Героїв. Також обов’язково двічі-тричі на рік зустрічається з дітьми:
«Що я можу сказати про дітей? Вони сприймають з повною довірою все, що їм запропонуєш, будь-яку пісню. Водночас з ними складно, бо діти – «енерджайзери», важко довго втримувати їхню увагу. Мені буде дуже цінно, якщо кожна дитина зі співочої зустрічі вивчить хоч одну колядку або щедрівку й вдома її заспіває. Все, що в дітей вкладемо, те потім і виросте».
Є коляди християнські, в яких розповідається про народження Ісуса Христа, про Різдво. Інші – колядки, що походять з дохристиянських часів, так звані космогонічні, у них йдеться про зародження світу. Розкажіть докладніше про класифікацію українських календарно-обрядових пісень.
Народ мудрий і все прив’язував до пір року: зима, весна, літо, осінь. Весь календарний рік грамотно розділений за піснями, обрядами, циклами. Не так давно ми отримали наш правильний календар, з ним все стало ідеально. Від дня зимового сонцестояння (цьогоріч 21 грудня) починається рік. Це день нового сонечка, яке виростає, з маленького стає все більшим. Тож починаємо колядувати, робимо це впродовж всього зимового циклу. Щедрівки співаємо на Василя, тепер це 1 січня. До Водохреща – виконуємо і колядки, і щедрівки. Але ж до Стрітення, 2 лютого, залишається ще багато часу. Та народ мудрий, тому є Розколяда – період, коли пригадуємо всі пісні зимового циклу і смакуємо їх майже до Стрітення. Опісля ж переходимо на пісні весняного циклу. Літечко розпочинаємо русальними піснями, потім – петрівчані і купальські пісні. У серпні збираємо врожай, славимо зерно, хліб та працю жниварів і жниць. Потім осінь – весільний період. Важливо одружитися до Покрови, бо «зареве дівка, як корова», як ніхто заміж не візьме. Після цього знову починається Коляда з християнськими та язичницькими піснями, з космогонічними і предметними колядками про побут господаря, господині і все господарство.
Наталіє, у чому сила календарно-обрядових пісень? Як вони можуть допомогти маленьким українцям зміцніти духом?
Пісня – це жива, сильна, безперервна структура, яку ми отримали від попередніх поколінь. Раніше в кожній хаті жінка знала по 400-500 пісень, це була невід’ємна частина її життя. Вона вірила в те, про що співала. Пісня може бути і зброєю, і ліками. Це величезний пласт не пізнаної до кінця історії.
Великдень і Різдво, на мою думку, – два найяскравіші в році родинні свята. Діти переймають нашу поведінку. Якщо колядувати і закладати глибокі сенси у тексти та мелодії, цей звичай щоразу знаходитиме шлях до маленьких сердець. Поступово діти будуть у традиціях розвиватися, підсилюватися, ставати тими українцями, які цінують, плекають і розбудовують нашу чарівну Україну.
Колядування – не лише про текст, спів, це ще й про співдію, відчуття приналежності до спільноти, тяглість традицій роду…
Ці пісні стосуються не лишень зримого роду, а й наших пращурів із попередніх поколінь. Не перелічити, скількох людей вже немає посеред нас, а їхні пісні живуть досі. Домініці Чекун зараз 89 років. Її колядку «А в полі-полі вишня стояла» у 2019 році мало хто знав. Тепер же сидить ця баба Даня бозна-де в своїй хатці, а її пісня у всіх домівках звучить, за столами, на концертах. Певно, так і твориться історія мандрівок пісень між поколіннями.
Нам важливо опиратися на сильні сторони – пам’ятати, якого ми роду, де наша земля. Для мене дуже цінно, щоб у родинах були вишиванки, щоби люди пам’ятали про річний обрядовий календар, щоби хтось міг провадити співочу традицію Коляди і хоча б одна жінка в роду пам’ятала про 12 страв, знала, як їх готувати.
Як у добрий спосіб батькам і рідним залучати дітей до співочих родинних традицій?
“Я буду лежати на дивані, а ти піди поколядуй” – такий підхід не спрацює. Треба починати з себе, з того, що говоримо і що робимо. Важливо не змушувати дитину співати, завжди можна знайти і запропонувати альтернативу. Наприклад, я бачила, що моїй доньці спів не йде, попри те, що в неї прекрасний слух. Але їй подобається малювати. Тож я замовила набір для виготовлення різдвяної зірки, минулоріч ми разом її розфарбовували. Це теж про плекання традицій. Цього ж року ми створювали маски кози (для обряду «Водіння кози»). Тобто, спілкувалися з донькою її мистецькою мовою. І це одне з тих зерняток, яке можна засівати в розвиток сімейних традицій. Проста і водночас глибока істина – маємо бути прикладом для наших дітей.
До мене на заняття часто приходять дорослі і зізнаються, що страшенно бояться співочої зустрічі. А все тому, що в дитинстві почули про те, що мають поганий голос, чи у них відсутній музичний слух тощо. Переважно це звучало з уст близьких людей або викладачів. Я бачила яскраві приклади, коли після таких слів, які травмують, людина закривається і перестає співати. І лише у віці 40-50 років дає волю своєму розкішному голосу. Тож хочу сказати всім батькам, що у кожної дитини є свій унікальний тембр. Ми проявляємося крізь наше звучання, говоріння, співання. Навіть, якщо у дитини є начебто маленькі досягнення, важливо її підтримувати. Це не означає вводити в оману, залюблювати чи надміру вихваляти. Радше, пояснювати, що голос кожної дитини унікальний, і вона може звучати у цьому світі власною барвою. Це надзвичайно важливий момент, який свідчить про батьківську турботу і вміння мудро супроводжувати дітей на їхньому життєвому шляху.
Коло сім’ї, коло підтримки, коло довіри, коло кровообігу… Використання образу «кола» символізує цілісність, безперервність. Коли говоримо про пісню, то є співоче коло. Ви часто проводите свої заняття саме у такому форматі. Що для Вас означає «співоче коло»?
Першочергово, це про об’єднання людей – різного віку, різних професій, але саме тих, кого єднає спів. Вважаю, що коло – найбільш гармонійна форма, бо всі перебувають разом у рівних позиціях. Я працюю з жінками, які втратили своїх чоловіків, синів на фронті, а також із чоловіками з Національного реабілітаційного центру UNBROKEN. Ці жіночі та чоловічі кола – не лише про спів, а й про прийняття, довіру, підтримку і єднання.
Публікація підготовлена за підтримки проєкту “Психічне здоров’я для України” #MH4U