Інтерв’ю з Олегом Романчуком (повна версія)
текст: Оксана Левантович
Десять років з початку російської агресії і два роки з часу повномасштабного вторгнення не могли не вплинути на психічне здоровʼя українців, які щодня зіштовхуються зі стресами та викликами, пов’язаними з подіями війни. В цих умовах спільнота фахівців, державні інституції та зрештою усе суспільство повинно постійно трансформуватися і думати, як допомогти українській нації зберегти психічне здоров’я і щоденно відновлювати стійкість.
Про вплив війни на психічне здоровʼя українців, роботу з різними середовищами, плекання стійкості та подолання стигми, а також особистий досвід роботи в час війни розповів Олег Романчук – лікар-психотерапевт, дитячий психіатр, директор Інституту психічного здоров’я Українського католицького університету.
– Який вплив має російсько-українська війна на психічне здоров’я українців сьогодні і які можуть бути наслідки у майбутньому?
– Ми свідомі того, що війна є великим викликом та стресом. Вона несе страждання, тривогу, біль втрат і тому, безумовно, має потенціал негативного впливу на психічне здоровʼя. Згідно з експертними прогнозами, ми матимемо зростання відсотка людей з психічними розладами, зокрема такими як посттравматичний стресовий розлад (ПТСР), тривожні розлади, депресія та інші. Про це свідчать численні дослідження, які проводились у країнах, що теж переживали досвід війни. Наприклад, частота ПТСР як серед військових, так і цивільного населення, що були у зоні бойових дій, зростає у 2-3 рази.
Тому, з одного боку, нам дуже важливо бути свідомими цих викликів і робити все, щоб могти ефективно відповісти на них, а з іншого – не катастрофізувати, мовляв, українці будуть психічнохворою, покаліченою на століття нацією. Так, війна несе негативний вплив на психічне здоровʼя людини, і важливо про це відверто говорити, але те, якими будуть її наслідки, залежить від того, наскільки ми можемо захистити і мобілізувати наші ресурси стійкості та вчасно надати якісну допомогу тим, хто її потребує.
– Чи стали українці психологічно більш стійкими?
– Стійкість – це свого роду імунна система психіки, так би мовити, протиповітряна система оборони організму при зіткненні з життєвими викликами. Як країна ми бачимо, коли в нас є потужна військова система ППО, вона збиває значну частину ракет. Коли ж людина має міцну психологічну стійкість, вона, попри випробування, здатна зберігати і відновлювати психічне здоровʼя. Власне, формувати стійкість на всіх рівнях є нашим національним пріоритетом з точки зору турботи про психічне здоровʼя. І тому теж один з наших головних просвітницьких проєктів цього часу – “Академія стійкості”.
Думаю, не даремно у світі захоплюється незламністю українців. Ми загалом дуже добре тримаємося, обʼєднані цінностями і бажанням протистояти злу, перемогти, захистити нашу свободу і наше майбутнє. При цьому так часто чуємо, якою цінністю є для нас збереження людяності, щоб не уподібнитися ворогу. Вести війну, але залишатися вірними правді, бути воїнами світла.
Щоб подолати пандемію ковіду найважливішим було мати ефективний колективний імунітет, а тому головним завданням була вакцинація. Так от зараз цим завданням є плекати стійкість і робити це системно, розуміючи, що стійкість – це не просто “тримаймося” – а дуже конкретні практики, які допомагають відновлювати сили та турбуватися про психічного здоровʼя. Нам справді потрібно багато системної, індивідуальної та колективної роботи. Розвивати кожен свою власну стійкість, в сімʼї, в колективі, школі, університеті, церкві…
– Чим особлива стійкість українців?
– Працюючи з людьми і просто перебуваючи у різних середовищах, я ставлю собі питання: що є нашою формулою незламності? Усі люди, які мене вразили силою своєї стійкості в ці часи – це люди, які світяться силою любові. Військові в найважчих обставинах кажуть, що ними рухає любов до своїх дітей, до країни і розуміння сенсу боротьби. Не бажання нищити, а бажання звільняти, захищати і мати вільну країну, в якій люди зможуть жити вільно, з гідністю.
Науковці у своїх дослідженнях наголошують, що в основі стійкості – цінності. Німецький філософ Ніцше писав, що коли людина розуміє заради чого, то вона готова пройти крізь будь-що. Австрійський психіатр Віктор Франкл у своїх роздумах про досвід концтабору зробив висновок, що виживали і були більш витривалими ті люди, які мали відчуття сенсу. Зараз щось подібне переживаємо ми, зосереджуючись на наших цінностях, діємо разом, тримаємо стрій.
Ще одне джерело сили – це зв’язок поколінь. Зараз як ніколи звучить Шевченкове “І мертвим, і живим, і ненародженим…” Ми бачимо єдиний стрій тих, хто мріяв про свободу і віддав життя за неї, хто зараз виборює її для себе і тих, хто буде після нас. Ми відчуваємо звʼязок з тими, хто був до нас, адже коріння – це теж джерело сили. Саме тому ворог так хоче обірвати цю тяглість, і робив це завжди впродовж історії. Попри це, ми повертаємось до свого коріння. І це не шароварне, атрибутивне повернення, а справжнє – до енергії, до правди, до суті.
– Як не переплутати звикання до травми з, власне, стійкістю як розумінням того, як жити ефективно і щасливо в країні, де йде війна?
– В справжній стійкості є цінності. Звикання, яке є проявом виснаження, натомість звучить як “я втомився, мені уже все байдуже”. Це не є життєствердна позиція, а позиція втоми, пасивного підкорення обставинам. У справжній стійкості є сила життя і є надія. Це вибір жити змістовно, які б не були труднощі. Не впасти під стражданням, а знайти силу піднятися з любовʼю, продовжувати боротьбу і попри усі виклики святкувати життя: радіти всьому гарному та світлому, що є у ньому, творити його тут і тепер, а не відкладати на невизначене “коли закінчиться війна”.
– Як наш минулий досвід (зокрема тоталітарний) впливає на колективне психічне здоровʼя, на те, хто ми є, на важливість колективного зцілення не лише ран цієї війни, а й ран минулого. Як повинне відбуватися колективне зцілення колективних/трансгенераційних травм української нації?
– Коли люди переживають спільно якийсь досвід, це відбивається не лише на кожній людині, а й на наших стосунках, на моделях організації суспільства, які неодмінно формують ментальність народу. Комуністичний терор, Голодомор, репресії мали на меті зламати нашу людяність, гідність, ідентичність, забрати свободу мислення і мужність боротися, зруйнувати відчуття спільноти та солідарності. Для того, щоб керувати людиною, тоталітарній системі дуже потрібен страх, тому вона завжди використовує методи терору і розділення. Цей колективний досвід відобразився на цілих поколіннях. Хтось обирав шлях спротиву, як от Василь Стус, а хтось йшов на співпрацю з режимом. Попри різний досвід ми все одно говоримо про колективну травму, яка стала причиною нестачі довіри в суспільстві, втрати здатності вільно і критично думати, мужності чинити спротив, діяти згідно правди, натомість, сприяла поширенню позиції пасивності, мовляв, “аби не гірше, нічого не зміниш”, чи ж “моя хата скраю”.
Разом з цими колективними травмами українське суспільство має не лише трансгенераційну травму, але й спадщину трансгенераційної стійкості, і, завдяки їй зокрема, ми зробили великий поступ на шляху до спільного зцілення. Наші революції – один з його проявів. Під час останньої – Революції Гідності – наша колективна свідомість відчула потребу повернення до поняття людини як цінності і безумовної її гідності. Тому тоді і зараз, під час повномасштабної війни, ми бачимо не тільки травми і рани, а й їх загоєння та посттравматичне зростання і визначаємо наше майбутнє, як майбутнє народу, де люди є людьми – вільними, гідними.
В єдності ми запрошуємо один одного взаємно довіряти і власним прикладом показуємо, що цінності важливіші ніж економічна вигода, особистий інтерес. Що є правда, і вона свята. Зараз час історичних перетворень. Велика частина з них – це наші ментальні перетворення. Український народ стає вільним, мужнім, обʼєднаним.
– З погляду психології, чому українська нація наважилася на Революцію Гідності?
– Все починається з усвідомлення, пробудження. Українці зрозуміли, що не хочуть, за ініціативи президента зрадника, прийняти помилковий історичний вибір, який зробить нас схожими на росію – країну темряви, мордору, де не має цінності свободи, гідності людини, а тільки шовінізм та бажання поневолювати інші країни. Відповідно, або ми боремося, або у нас заберуть ще на покоління наше майбутнє. Так українці обʼєдналися, почали діяти, виходити на Майдан. Дія – це те, що трансформує, через що наростає сила. Ти робиш маленький крок мужності і стаєш готовим до ще більшого кроку. Ти робиш маленьку перемогу над егоцентричними бажаннями і відчуваєш, як росте сила любові. Тоді починають відбуватися кумулятивні процеси – подвиг одних надихає інших, волонтерство одних запалює інших, світло одних починає відбиватися в інших і народ, і весь народ починає сяяти у своїй силі, правді, єдності та спроможності боротися.
– Психічне здоровʼя людей у суспільстві – це стратегічно важлива категорія. Адже від стану людини залежить те, які вибори вона робить, які рішення приймає, яким вона є, зрештою, громадянином. У цьому сенсі воно є ледь не політичною категорією. Чи помічаєте ви, що, на рівні держави як інституції, відбувається переосмислення психічного здоровʼя, цінності людського ментального ресурсу?
– Війна каталізувала і прискорила дуже багато процесів, у тому числі у сфері охорони психічного здоровʼя. Найперше зросло усвідомлення, наскільки психічне здоровʼя нації важливе для нашого майбутнього і як важливо нам захистити його від потенційно негативного впливу викликів війни. Ми завжди кажемо, що найцінніший ресурс – це люди. І з точки зору турботи про психічне здоров’я наша робота у найглибшому сенсі – це зберегти людину в людині, не лише подолати недугу, але й сприяти повноті реалізації потенціалу людини.
За моїми спостереженнями, зараз в державі відбувається переосмислення важливості психічного здоровʼя на різних рівнях. Відображенням цього є, наприклад, Всеукраїнська програма ментального здоровʼя “Ти як” за ініціативи Олени Зеленської. Також вперше за часи незалежності створено Координаційний центр психічного здоров’я при Кабінеті міністрів України, який координує розвиток послуг у сфері психічного здоровʼя і є над міністерствами. Це абсолютно правильно, адже турбота про психічне здоров’я потребує міжсекторальної взаємодії, це не є лише справа МОЗ. На Львівщині ми маємо затверджену регіональну програму турботи про психічне здоровʼя – теж вперше. Є велика кількість ініціатив, що постали в час війни – різного роду навчальні програми для фахівців, розвиток у громадах центрів психічного здоровʼя, спільнот взаємопідтримки, у тому числі для ветеранів тощо. Є великі програми, що реалізуються за міжнародної підтримки, як от проект “Психічне здоров’я для України”. Робиться багато, але, звісно, треба зробити ще більше – з доброю координацією та системністю.
– Мабуть, не менш важливо долати стигму, адже досі у наше суспільство доволі закрите в контексті визнання психологічних травм…
– Так, досі дуже часто людей з психологічними проблемами сприймають як таких, з якими небезпечно мати справи або як “неповноцінних” людей. Це дуже стійка стигма, і наше завдання її подолати. Бо гідність і цінність людини є безумовною. А психічні розлади є доволі поширені. Згідно з дослідженнями, за життя кожна четверта людина матиме той чи інший розлад. Нам теж треба “декастрофізувати” певні міфи про психічні розлади, зокрема, про те, що це невиліковно, на все життя – насправді, велика частина психічних розладів не ведуть до інвалідизації, а ефективно лікуються за умови своєчасного звернення за належною допомогою.
– Яка роль просвітництва?
– Насправді визначальна. Адже коли ми володіємо знаннями, то розуміємо симптоми, коли, куди і за якою саме допомогою треба звертатися. Частина допомоги в сфері психічного здоровʼя – це медикаментозне лікування, але інша, дуже велика – різного роду психосоціальні втручання. Коли ми говоримо, наприклад, про посттравматичний стресовий розлад (ПТСР), який виникає при зіткненні з психотравмуючими подіями, то основним методом лікування цього розладу є специфічні травмофокусовані методи психотерапії. Людина з ПТСР повинна не просто піти до психолога, а до фахівця, який володіє тим чи іншим специфічним методом і має належну акредитацію, яка це підтверджує. І, за належного психотерапевтичного лікування, прогноз щодо ПТСР є в цілому дуже сприятливий – до 80% одужання.
– Як правильно обрати фахівця?
– Подібно до того, як в місті є дорожні вказівники, так потрібні і локальні маршрути, карти допомоги у сфері охорони психічного здоров’я. Нам важлива широка просвіта і освіта, розвиток грамотності суспільства у цій сфері. Це має стати частиною базової загальної освіти. Необхідно також долати стигму, пояснювати, що самоосвіта, формування стійкості важливі, але коли є розлад треба вчасно звернутися до фахівця, так само як би ви зробили у випадку, наприклад, апендициту чи запалення легень.
Освіченість також допоможе вберегти від недобросовісних психотерапевтів. На жаль, так часом буває, що людина може пройти короткотерміновий тренінг і називати себе психотерапевтом, береться лікувати складні розлади, не маючи при цьому ні належної освіти, ні компетенцій, ні акредитації. Через те, що в цій сфері ми маємо проблему якості та доступності послуг пацієнт зіштовхується з неякісною допомогою. І після одного прикрого випадку зʼявляється недовіра до психотерапевтичної допомоги загалом. Тому одне з наших національних завдань – розвиток належної регуляції освіти та практики психотерапії.
– Коли ми говоримо про зцілення ран війни, то доводиться говорити про зцілення і примирення певного поділу між людьми з різним досвідом. Як проговорювати його таким чином, щоб не поглиблювати травматичного впливу і все-таки плекати єдність. Чи це можливо?
– Почнемо з того, що є несправжня, вдавана єдність і справжня, гармонійна. На перший погляд, може видатися, що російське суспільство дуже обʼєднане довкола путіна, але це не єдність вільних людей, це єдність гвинтиків, які мусять думати і поводитися так, які від них цього вимагають, інакше опиняться в тюрмі. У тоталітарному суспільстві всі разом, але всі мовчать. Уявіть собі тоталітарну систему як такий хор, де всі співають тільки одну ноту. Виглядає все дуже злагоджено, без жодних конфліктів, але нецікаво і монотонно. Тоталітарні системи приречені, вони лімітовані в можливостях розвитку, творчості та адаптації.
Демократичні ж системи, а це та дорога розвитку, якою іде Україна, мають неймовірний потенціал, вони побудовані на можливостях диференціації її членів та водночас інтеграції в єдине ціле на основі спільних цінностей. Ці поняття лежать в основі безпечної привʼязаності, гармонійної сімʼї, будь-яких здорових стосунків, де кожен є неповторним, вільним, і де водночас є любов та стосунок. З цього починається справжня єдність. Це вже справжній хор: хтось співає альтом, хтось сопрано, але звучить один твір і разом ми знаходимо спосіб творити гармонію.
Психічно здорова людина прагне саме таких стосунків, вона не хоче тоталітаризму чи анархії. Зараз вчені кажуть, що гармонія – це стан найбільшої актуалізації індивідуальної та колективної. Звісно, ми вільні люди і можемо обрати будь-який шлях, але з погляду реалізації потенціалу та творення гармонійного суспільства найкраще для людини бути вповні людиною. А це означає бути частиною спільноти – чогось більшого, гармонійного, заснованого на любові, правді та свободі.
Українці є на шляху до справжньої єдності, яка можлива лише у правді і свободі, коли люди з різними поглядами, рішеннями, діями обʼєднані спільними цінностями. Навчитися бути і в свободі і в єдності водночас – найскладніше завдання. Але ми маємо його виконати, щоб наше суспільство стало по-справжньому обʼєднаним. Для цього потрібно плекати культуру діалогу, навчилися дискутувати чи конфронтувати доброзичливо, і при цьому бути чесними одні з одним, вчитися слухати. Саме це є основою для розуміння різних досвідів, про які ви запитуєте.
– Чи можна назвати війну хоч і страшною, але нормою взаємодії між людьми? Як пояснити прагнення людей воювати з погляду психології?
– Питання війни змушує замислитися про природу людини. Коли світ довкола такий прекрасний, чому в ньому існують війни? Але щоб побачити, що світ такий, потрібно мати певний стан душі. Кожна людина народжується зі свободою. Коли ми ростемо в безпечній привʼязаності, любові, то віддзеркалюємо це. Коли ми формуємось в середовищі, страху, боротьби за виживання, це творить ворожість, а жорстокість стає нормою. Людська дилема у тому, що ми можемо вибрати ці дві дороги. Коли ми стаємо на шлях недовіри, де кожен сам за себе, таким чином творимо цивілізацію воєн. Коли ми вибираємо шлях спільного добра, то стаємо в позицію творення справедливого миру та поваги один до одного, і рухаємося у напрямку цивілізації любові.
– Протилежною до любові є ненависть. Як українцям навчитися керувати ненавистю?
– Ненависть буває різною і не обовʼязково є протилежністю до любові. Так, є ненависть, сповнена жорстокості. Вона породжує нелюдяні злочини та війни. Але може бути ненависть до ворога, який прийшов нищити твій дім, і тоді вона керована любов’ю до своєї країни, бажанням захистити її. Сьогодні це втілюється у боротьбі українців, у яких ненависть здебільшого ситуативна – включається, коли є протистояння з ворогом, але не залишається з нами в інших ситуаціях.
– Зараз, мабуть, ні в кого не має ілюзій, що війна не припиниться так швидко, як би ми хотіли. Експертні середовища постійно наголошують на тому, що у війні на виснаження ресурсів потрібно налаштуватися на марафон. Щоб бігти марафон потрібне тренування. Власне наскільки людська психіка може натренуватися, щоб витримати і не зламатися?
– З одного боку нам дуже важливо розуміти, що в кожного є межа і треба старатися її не переходити, відповідально ставитися до свого психічного, фізичного, стосункового здоровʼя, але з іншого боку – я дуже вірю в силу людської стійкості. Весь мій професійний і особистий досвід підтверджує те, наскільки сильними є люди, коли вони живуть цінностями і діють згуртованим строєм. І те саме показують наукові дослідження феномену психологічної стійкості.
Очевидно у цьому допомагає і природа людського мозку. З погляду науки, наш мозок – це орган адаптації до середовища, яким би несприятливим воно не було. Так, не можна адаптуватися до болю втрати рідної людини. Цей біль – ознака психічного здоровʼя, бо він є проявом любові. Але у інших випадках ми часто ловимо себе на думці, що вміємо спокійніше реагувати на те, що ще вчора викликало у нас потрясіння. Людський мозок разом із внутрішньою волею і силою людини здатен вчитися витривалості.
Митрополит Андрей Шептицький, звертаючись до слів Івана Франка, казав “…тихою невтомною працею любіть України”. Для мене ключове слово у цій фразі – невтомною. Адже зараз українцям, у відповідь на стратегію ворога – виснаження, потрібна стратегія невтомності. Щоб пробігти марафон на виснаження, не має іншого виходу як тренувати стійкість. Ми можемо вигоріти, зламатися у будь-якій сфері, якщо не будемо контролювати енергію. Власне невтомність – це про вміння не розпорошувати ресурси, розуміти, що енергія має йти на найголовніше, а безліч другорядних речей можна спростити або відкинути. Стратегія невтомності неможлива без плекання наших стосунків, єдності строю, ефективності партнерства, взаємної підтримки та солідарності.
Також не менш важливий щоденний ритм віднови. Це не про відпустку раз в рік – з людською психікою це не працює. Нам треба щоденно відновлюватися: мати речі, ритуали, які повертають фізичні, психічні, духовні сили, надихають нас і дають зв’язок з нашими цінностями. Наприклад, Іван Франко щоранку стояв босоніж на землі. Ми знаємо його “Земле, моя всеплодющая мати…”. Кожен з нас повинен мати свої щоденні практики: молитву, медитацію, читання, спілкування з людьми, які розділяють наші цінності… І звісно не забувати про відпочинок, сон, фізичну активність.
Але жодні практики не допоможуть без усвідомлення, що наше життя – це не те, що буде в майбутньому, а те, що відбувається тут і тепер. Наші діти не будуть мати іншого дитинства, ми не зможемо ще раз прожити свої роки. Тому так важливо, попри весь біль війни, не забувати святкувати життя. Адже навіть зараз є дуже багато прекрасних речей, які нас зворушують та надихають.
Війна рано чи пізно закінчиться і тоді зʼявляться нові виклики у сфері психічного здоровʼя. Нам важливо будувати міцні інституції та партнерства в сфері психічного здоровʼя. Бо роботи чимало. Потрібен системний підхід до справи. Не можна думати, що один центр реабілітації – це розвʼязання всіх проблем. Має бути розбудована ціла мережа ініціатив, яка включатиме профілактику, спеціалізовану допомогу, систему освіти, медицину, соціальний захист тощо. І між ними має бути добре партнерство та співпраця. Для того, щоб реалізувати ці простори зцілення, потрібно мати людські ресурси і лідерів.
– Попри виклики, розвиток психічного здоровʼя в Україні очевидно відбувається дуже інтенсивно і є потреба ділитися досвідом із закордонними колегами. Як в цьому ключі відбувається співпраця?
– За час повномасштабної війни українські фахівці у сфері психічного здоров’я відчули велику солідарність і підтримку від іноземних колег. Багато організацій та фахівців стали поруч з нами. Ми отримали від них чимало ресурсів і водночас самі могли поділитися з ними унікальним досвідом. Іноземні колеги просять нас записувати, фіксувати важливі речі, щоб пізніше, коли буде нагода, ми разом могли проаналізувати цей досвід, осмислити, робити на його основі дослідження.
– Як вам бути психотерапевтом у часі війни? Який ваш особистий досвід як людини і фахівця?
– Це, мабуть, найбільш болісний і водночас безцінний період мого життя. Болісний, тому що в ньому багато втрати дорогих людей, страждання моєї країни і дуже багато роботи. Часом емоційно важко слухати у такому об’ємі в деталях все те, що пережили люди в окупації, полоні, на війні… Експозиція до жахіть війни, до болю втрат у фаховій роботі психотерапевта є дуже великою. Деколи мені сниться, що я ходжу з похорону на похорон, чи шукаю між завалами рідних… Але, звісно, роблю усе належне, щоби відновитися і загалом це вдається. За цей час я навчився розуміти, наскільки важливою є щоденна належна турбота про себе і практики відновлення та плекання стійкості.
З іншого боку я усвідомлюю, що переживаю особливий досвід, бо знаю не лише біль, який переживають мої пацієнти через втрату рідних, а й у дуже особистих деталях ким були загиблі Герої. Я багато слухаю історії про них, дивлюся фото. Знаю, що вони писали в останньому повідомленні, як вони любили, якими були батьками… За цей час я побачив багато краси, світла, мужності людей і це мене дуже надихає. В Ліни Костенко є такі слова: “Коли в людини є народ, тоді вона уже людина”. Мені здається, за цей час я глибше пізнав свій народ і це теж робить мене більше людиною.
Для мене це ще й дуже глибокий досвід зростання. А ми знаємо, що зіткнення з травмою, веде не лише до посттравматичного розладу, а й може вести до посттравматичного зростання. І я думаю, ми усі його досвідчуємо. Як це не дивно може звучати, але в часі війни я найбільше думаю про силу любові і красу людяності. Бо коли фоном є нелюдяність, то так глибоко чуєш Шевченкове “І будуть люде на землі…”. Для мене це ключова національна ідея. Сьогодні ми переживаємо наче найтемніший час, але водночас нам так ясно світять зорі, у світлі яких все найважливіше стає очевидним. І цими зорями є наші цінності, і наші полеглі Герої. Тому я сповнений надії, бо наша дорога в майбутнє ясно осяяна. Дуже важливо не втратити зв’язок з цими зорями – ні зараз, ані тим паче після перемоги. Тоді не заблукаємо, і наш шлях вестиме у те майбутнє, за яке боремося і про яке мріємо – те, де “будуть люде на землі…”
Джерело: Твоє місто (скорочена версія)