Вишиванка – немов місток між поколіннями, що єднає крізь часи, захищає та оберігає незримим щитом; уособлення культурної зброї, що силою традицій долає посягання на українську ідентичність, гідність, волю, незалежність.
Минувшина
Біла і чорна вишиванки, жіноча і чоловіча сорочки – сьогодні це музейні експонати, що несуть у собі пам’ять про власників та історичні події. У минулому столітті їх носило подружжя підпільників ОУН Стефанія і Ярослав Дякон: любилися, навчалися, боролися заради Ідеї, Гідності, Правди, заради Життя. Таких історій по світу як намистин, – не перелічити. За кожною вишиванкою – доля людини, родини, покоління. У фондах Львівського історичного музею чимало вишивок, які є символом нескореності, глибокої національної свідомості, промінням надії та розради у скрутні часи: боротьби націоналістичного підпілля 40-50-их рр. ХХ ст., перебування у сталінських в’язницях і в таборах ГУЛАГу. Жінки в ув’язненні часто рятувалися вишиванням, робили це потайки, витороченими з одягу нитками, замість голки – рибна кістка чи сірник. «Духовний вимір ідентичності має й матеріальні проєкції. Одним із яскравих утілень національних символів є українська вишиванка. Це зрима пісня українського народу, рукотворна закодована молитва – звернення до Бога…», – роздумує Люба Коваль, старша наукова співробітниця Львівського історичного музею.
Вишита сорочка для наших предків була не лишень натільним вбранням, а й підтвердженням певного матеріального становища, ознакою сімейного стану або статусу (дівчина, заміжня або ж старша жінка), майстерності, працелюбності. Мала вишиванка і сакральне значення, була оберегом. Любава Собуцька, завідувачка відділу народного мистецтва Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького, розповідає, що сорочку вишивали візерунками й символами саме в тих місцях, де потрібно було оберігати тіло: пазуха, горловина, рукави, низ сорочки. Традицією для дівчат було вишивання сорочок у придане (весільних, святкових, буденних). Після заміжжя переїжджали до хати свого чоловіка, вишиванки таким чином «подорожували».
У періоди світових воєн під час еміграцій, переїздів українці брали зі собою найдорожчі речі, тож вишиті сорочки «вирушали» іноді у далекі мандрівки, навіть на інший континент. Одна з історій часів Першої світової війни про Ольгу Бачинську – економістку, громадську діячку, справою життя якої стало колекціонування вишивок. У 1914 році Ольга разом з чоловіком виїхала в табір для переселенців у Австрії. Там, на чужині, вона стійко продовжувала плекати національну культуру, історичну традицію, українську ідентичність. З однодумцями зорганізувала вишивальні курси, залучивши жінок-переселенок, які вміли вишивати і мали унікальні знання про вишивку в конкретній місцевості. Відтак, вдалося зібрати велику збірку народної вишивки, яку експонували роком пізніше на виставці у Відні. Ольга Бачинська продовжувала збирати свою колекцію, після війни привезла збірку до Стрия на Львівщині, зараз вона зберігається у НМЛ ім. Андрея Шептицького.
У ціннісній системі координат українців вишиванка посідала чільне місце, так триває і досі. «Маю багато друзів-однодумців – це народні майстрині-вишивальниці, у яких на початку війни стався період «бездіяння», – каже пані Любава, – та це швидко минулося, знову з’явилася потреба вишивати. Це допомагає перемикатися з негативних, тривожних думок». Вишиванка – не просто про рукоділля, а й про виховання, про терапевтичний медитативний ефект, про збереження, продовження і культивування традицій. «Давню вишиту автентичну сорочку, якій понад 100 років, маємо не одягати, а зберігати як артефакт, з якого можна відтворити нову сорочку. Бо якщо ми всі їх зносимо, не будемо мати що показати нащадкам», – наголошує Любава Собуцька.
Наш час
Вишиванка міцно укріпилася в сучасності, ба більше, почала набувати нових обрисів, трансформуватися, вбирати в себе актуальні виклики і досвіди. Перша в світі бойова вишиванка зародилася саме в Україні у часі нинішньої війни. Творці кодували в її орнаменті перемогу, міць і відродження. Тепер серед унікальних військових вишитих сорочок і жіноча «мілітарі», також з’явилися вишиванки «залізного» генерала Валерія Залужного. Вступаючи в лави ЗСУ, українці посеред інших необхідних речей, беруть у військо вишиті сорочки. Кілька років тому фото пораненого українського бійця у закривавленій вишиванці облетіло соціальні мережі. Тепер же вишитою сорочкою під військовим одностроєм важко когось здивувати. Українці діляться історіями: про те, як рятують вишивку і всілякими способами вивозять її з окупації; як все дужче тримаються за зв’язок поколінь, закладений в орнаменті і виплеканий працею; як творять нові вишиванки – перемоги, звільнення та майбутнього.
«Вишиваємо» майбутнє
Вишиванка – немов місток між поколіннями, що єднає крізь часи, захищає та оберігає незримим щитом; уособлення культурної зброї, що силою традицій долає посягання на українську ідентичність, гідність, волю, незалежність. «Для мене вишивати, споглядати вишивку, носити вишитий одяг є глибинною частиною нашої культури, – ділиться думками і спостереженнями лікар-психотерапевт, дитячий та підлітковий психіатр, директор Інституту психічного здоров’я УКУ та Українського інституту когнітивно-поведінкової терапії, засновник центру здоров’я та розвитку «Коло сім’ї» Олег Романчук. – А культура – це щось, що має потенціал культивувати, плекати: людину, спільноту, певний спосіб життя. Вона первинно нагадує нам, що ми є творцями свого життя і завжди маємо вибір стійкості, як у метафорі червоно-чорного вишиття: як би не лягли на людську долю чорним кольором випробування, страждання, ми можемо відповісти червоним – кольором любові, кольором життя. Ми завжди можемо обирати бути не жертвами, а героями – тими, хто творить життя світлим, змістовним, плідним. В основі нашої життєдайної культури є глибоке усвідомлення того, що ми покликані до краси: у світі нерукотворної краси землі, природи людина теж має бути гарною, і вона має творити своє життя і свій рукотворний світ гарним – ми усі покликані бути гармонійною частиною великої Вишиванки. А краса є там, де є цілісність, гармонія і любов. Зло не творить краси, темрява несе лише руйнування. Погляньмо хоча би на архітектуру радянської доби, на сірі, безликі будинки; такою ж намагалися зробити і «радянську людину». Вишиванка – це частина культури; вона народжена зі світла, зі зворушеного красою Божого світу людського серця, яке в глибині знає, що саме таким має бути і той світ, який ми творимо, і такими ж світлими, гармонійними маємо бути і ми – люди. Українська культура, що виникла як спосіб опору і захисту нашої душі, національної ідентичності, увібрала, увиразнила в собі наше найглибше знання – ким ми є, ким ми покликані бути – людьми світла та любові, людьми правди та свободи. Відгукується оте Марії Примаченко «Я хочу, щоб люди жили, як квіти цвіли…». Вишиванка – нагадування про наше покликання процвітати і бути людьми».
