Ілюстраторка Тася (Тетяна) Гущина з дня в день контролює, сортує, вдихає-видихає, рахує, знову вдихає… Перфекціонізм, гіпервідповідальність та магічне мислення – такими є супутники її обсесивно-компульсивного розладу (ОКР). Тасі 39 років, вона родом з України, зараз живе в Ізраїлі: малює, пише, досліджує світ та себе у ньому. А ще художниця демонструє, як прояви розладу впливають на її побут, материнство і творчість – у власноруч створеній книзі «Правила виживання ілюстратора з ОКР». Тася наголошує: «Це не хвороба, а розлад. З ним можна жити, творити сім’ю, ростити дітей, будувати кар’єру з амбіціями світового масштабу».
ТУДИ-СЮДИ НА КОНТИНУУМІ
Упродовж життя ми балансуємо на континуумі психічного здоров’я, перебуваючи на різних його ділянках залежно від способу життя, дії стресорів, наявності ресурсів та соціальної підтримки тощо. Тасю, коли Ви зрозуміли, що маєте труднощі у сфері психічного здоров’я, які потребують Вашої уваги?
Ще у школі траплялися ситуації, в яких я здогадувалася, що інші, напевно, так не роблять. Я вірила: якщо перед контрольною роботою спатиму в ліжку у шкільній формі, то отримаю п’ятірку. Після закінчення школи дотримувалася різних ритуалів: одягну кофтину і штани певного кольору – мене спіткає удача; все правильно в конкретній послідовності зроблю – отримаю червоний диплом. Моє магічне мислення нікому не заважало.
До психіатра я пішла, адже була впевнена, що в мене післяпологова депресія. Бувало, вночі ходила туди-сюди, перемивала дитячу пляшечку тричі, бо мені не подобалося число два. Чоловік переконав відвідати лікаря. Психіатр пояснив, що депресії немає, натомість помітив надмірний перфекціонізм, який безпосередньо пов’язаний з моїм ОКР. Я зациклена на тому, щоб діти нічим не захворіли. Зводжу з розуму рідних, бо ж треба руки 100 разів на день помити. Якщо мої сини, наприклад, розмалюють стіну в кімнаті, мене це не сильно турбуватиме. Та якщо вони змішають пластикові іграшки з м’якими, то я не заспокоюся, допоки все не посортую. До моїх 38-ми років чоловік сприймав симптоми ОКР як особливості творчої людини. Не надавала їм значення і я. Аж поки не почався важкий період: помер тато й обидва дідусі, я втратила дві вагітності, потім народила двох дітей. Усе поступово нашаровувалося… Якось чоловік зазирнув у шафу, а там – один мій спортивний костюм і труси. Я подумала: “Викину весь одяг, і ніхто більше не помре сьогодні”. Тоді ми серйозно замислилися, що, може, не тільки у творчості справа. Насправді, я вже знала про те, що таке ОКР, багато про це читала.
Ви створили збірку нотаток з малюнками «Правила виживання ілюстратора з ОКР». Невипадково обрали саме це слово – виживання?
Я це можу порівняти з тим, коли людина усвідомлює, що вона шульга. Її весь час перевчали, а вона й далі шульга. Тож доводиться якось виживати зі своєю особливістю. Я зрозуміла, що це не хвороба, з цим треба і можна жити. Хоча й буває дуже складно. Коли я вперше звернулася до психіатра, він порадив не про таблетки думати, а про те, як «відселити мій ОКР в окрему кімнату». Отже, я взялася за створення своєї «Ментальної кімнати» у вигляді серії ілюстрацій. А далі почала малюнки переплітати з думками – це начебто мій щоденник, назвала його «Правила виживання ілюстратора з ОКР». Описала і свою надмірну тривожність. Спочатку я хотіла всі малюнки і тексти зібрати в одній книзі. Тепер публікую по кілька сторінок у літературно-мистецькому журналі «Volya».
СПОСІБ ВИЖИВАННЯ – КОНТРОЛЬ
Як проявляються Ваші обсесії та компульсії? Чи є стійкі, повторювані думки, спонукання, образи? Як Ви намагаєтеся нейтралізувати обсесії, впоратися з тривогою чи запобігти жахливим подіям?
- Найбільше мене тригерить те, що пов’язано з числами. Наприклад, коли вмикаю пральну машину, виставляю один раз правильну цифру, тоді повертаю на нуль – повторюю це тричі. Якщо мене «накриває», і я не знаю, два чи три рази я здійснила свій ритуал, вимикаю і знову вмикаю за всіма правилами. Часом це забирає надто багато ресурсів, а ще ж є чайник, вимикачі, дверні ручки…
Таймінг – моя болюча тема. Якщо чоловік сказав, що буде о 16:10, а приїхав о 16:13 – все заплановане летить шкереберть. Бо ці кілька хвилин мають для мене сакральне значення.
Деякі ритуали сягають корінням у дитинство, за життя я чула чимало забобонів. Пригадую, бабуся казала: «Переступиш правою ногою через поріг, і буде за тобою право». Я й досі люблю все робити правою рукою чи починати з правої ноги. Одного разу я запізнилася на презентацію своєї книжки, тому що на півдорозі пересіла в іншу маршрутку й повернулася додому. Я не пам’ятала, якою рукою закрила двері. Мені довелося відкрити їх, закрити правою рукою, аж тоді поїхати назад на презентацію. Тому я придумала для себе нейтралізуючий ритуал: якщо у чомусь не впевнена, кладу руку на серце, тричі вдихаю-видихаю – це зменшує рівень тривожності. Коли дітки засинають, заходжу до них у кімнату, виконую ритуал і всім бажаю спокійної ночі. Якщо прокинуся і не пам’ятатиму, праву чи ліву руку клала собі на серце, – підійду ще раз, поправлю їм ковдрочку, подихаю.
Коли у мене з’явився перший телефон, мені страшенно не подобалося класти його на стіл. Вибудувався зв’язок: якщо телефон лежатиме на дерев’яній поверхні й мені хтось дзвонитиме, може статися щось погане. Я досі під телефон підкладаю або серветку, або тканину, кладу його на кахлі чи під ліжко – куди завгодно, лиш би не на дерево. А коли щось трапляється, думаю: «Це ж я винна». Коли помер тато, телефон лежав на тумбочці. Я була вагітна, мене мучив токсикоз, не думала, що і куди кладу. Після трагічної звістки я почала картати себе: «Лежав би не на тумбочці, хтозна-як було б…».
Інша ситуація: я не пила жодного алкоголю кілька років. Думала, якщо не вживатиму, у моїй сім’ї ніхто не помиратиме. А потім помер дідусь. І я почала пригадувати, що хтось якось пригостив мене цукеркою з вишнею, і там могла бути краплина алкоголю. Дідусеві був 91 рік, та я цього не враховувала. Вважала, що це трапилося через мене: якби не з’їла ту кляту цукерку, то, може, він і до 100 дожив би.
Не знаю, чи пов’язано це з ОКР, та років зо п’ять поспіль я малювала лиш у чорно-білих тонах. Мені здавалося, що колір – взагалі не моє. У тих «ментальних картинках», які я створюю зараз, є хіба мініатюрний червоний акцент.
Мій спосіб виживання – це контроль. Постійно перевіряю, чи заряджені телефони й дитячі нічники, чи діти випили вітаміни та з’їли білкову їжу. Моя гіпервідповідальність виявляється в тому, що я не сплю ночами: спостерігаю, як діти дихають, і прислухаюся, чи не кашляють.
У надзвичайних ситуаціях, зокрема коли лунає сигнал повітряної тривоги, обсесивно-компульсивна симптоматика послаблюється. Яка різниця, якою рукою черевик я взуватиму, якщо мені терміново треба перемістити своїх хлопців у безпечне місце. Стресова ситуація, як не дивно, повертає мене в адекватний стан. Допомагає перемкнутися з надокучливих думок і повторюваних дій.
«Я У ЦЬОМУ ЖИВУ!»
Скільки часу в день займають обсесії і компульсії? Чи спричиняють дистрес або погіршення діяльності в різних сферах?
Так, можна простежити порушення функціонування у різних сферах. Наведу приклад: під час загострення я не люблю перебувати на вулиці. Коли жила сама, то могла три тижні не виходити з квартири, харчувалася завдяки доставці їжі.
ОКР – непростий розлад. З одного боку, навіть допомагав мені у праці. Через перфекціонізм я численну кількість разів перемальовувала все перед надсиланням замовнику, тобто, вдосконалювала свої роботи. Але великий мінус – відсутність верхньої межі. Є приказка на івриті про те, що твоя стеля – це небо. А отже, завжди є куди прагнути. Я постійно себе знецінювала. Наприклад, взяла участь у виставці в Києві. Чудово! Але того замало – треба за кордоном. Виставка у Європі – клас! Та не раділа цьому, бо начебто поставила позначку, отримала диплом, але було відчуття, що недостатньо зробила. Попри свої досягнення, я вважала себе абсолютно нереалізованою.
Чи займає ОКР багато часу? Я у цьому живу! Після народження дітей моя гіпервідповідальність і прагнення тримати все під контролем помножилися на 100. Життя з малими дітьми – це постійне прибирання, сортування, правильне харчування. У другій половині дня «накриває» більше. Ймовірно, тому, що ранкові ритуали в мене відпрацьовані. По обіді накопичується втома. Тоді я можу посортувати речі або викинути непотрібне у смітник – це мене заспокоює. Маю особливий «пунктик»: раз на тиждень викидаю щось з одягу.
Я рік приймаю антидепресанти. Моя найбільша проблема – надмірна тривожність. Працюю над зменшенням проявів ОКР. Мені треба нормально функціонувати, бо відповідаю за своїх дітей. І якщо я в моменти, коли потрібна їм, безупинно перебиратиму якісь намистини, то це – недобра поведінка.
Тасю, що, на Вашу думку, важливо знати про ОКР?
Це не хвороба, а розлад. З ним можна жити, творити сім’ю, ростити дітей, будувати кар’єру з амбіціями світового масштабу. Хоча так, він заважає. А можна й не знати, що то ОКР. Та якщо відчуваєте, що це занадто впливає на вас, знижує рівень життя – краще вибрати психотерапію.
ЗАВЖДИ Є ЗАРАДИ ЧОГО
За час нашої розмови помітила Ваше почуття гумору та здорову самоіронію, які, ймовірно, рятують від буденної стагнації. Що є в ядрі Вашого достатньо доброго самопочуття, фізичного і психічного?
Можливо, те, що у мене є конкретні цілі. Є мета, до якої я прямую. Ще у школі обіцяла собі стати знаною художницею. Мене не покидає думка, що маю зробити щось для світу, ніби винайти велосипед, але у творчій площині. Я не можу вигадати новий стиль, але в силах передати свою особисту емоцію, яка може стати комусь помічною.
Після народження дітей акценти у житті трохи змістилися. Зараз для мене важливо, щоб діти були нагодовані, здорові, щоб розвивалися. А світ підкорюватиму потім. Бо я ще маю нездійснений задум – художньо оформити тур для гурту «Metallica». Не прагну стати відомою, бо не люблю видимість. Волію радше бути значимою, створюючи важливе для людей.
Одна з Ваших художніх робіт 2022 року – «Моя ранкова кава». Як змінилася ранкова кава з того часу? Що у Вас ще з'явилося відтоді, окрім кави?
Я її почала пити. Не люблю каву і рибу. А от з 2022 року я замість чаю п'ю каву. І рибу інколи їм. Завжди пишалася тим, що я добра людина. Тепер я буваю зла. А ще, я почала братися у роботі за складні соціальні теми, від яких інші ілюстратори часто відмовляються: портрети загиблих, ілюстрування історій про катування та соціальні плакати.
«Хто не жив посеред бурі, той ціни не знає силі» – Ви створили ілюстрацію до цієї цитати Лесі Українки. Чого Вас навчили особисті життєві бурі?
Вони навчили мене, що завжди є заради чого йти вперед. Навіть коли здається, що життя немає сенсу. Я впевнена в тому, що кожна людина прийшла у світ задля чогось. Це переконання допомагає крокувати у майбутнє. Я не можу бути президентом, але можу малювати – це мій інструмент, мій спосіб достукатися до світу.
Публікація підготовлена за підтримки проєкту “Психічне здоров’я для України” #MH4U