Пояснювати смерть тим, хто тільки починає жити, непросто і в мирний час, а ще складніше — у контексті війни, коли смерть стає близькою, передчасною і несправедливою. Але ті, хто починають жити, хочуть все про життя дізнатися, отримати всі відповіді, не перебираючи.
Нещодавно чотирирічна донька побачила мертву муху в підʼїзді і загорілась бажанням забрати її додому. «Ми будем її купати, і вона не смердітиме!» — переконувала мала. Тема смерті проникає навіть через мультфільми, ще й в особливо трагічній формі: мисливець вбиває маму Бембі, гине батько Сімби в «Королі Леві», помирає мама динозаврика в «Землі до початку часів». Донька вже знає, що померти — це протилежність до «бути живим», але не усвідомлює явища до кінця — в її віці з абстрактними поняттями ще складно. Смерть не лякає, вона цікавить і вабить до досліджень, як та муха.
Розуміння смерті не є вродженим і не зʼявляється раптово, а розвивається і змінюється з віком, як і все в дитячій свідомості. Орієнтовно з 5 років діти усвідомлюють основні властивості смерті: універсальність (помруть усі, і я також), незворотність (той, хто помер, не повернеться) та кінечність (смерть — це кінець життя). Це пізнання може викликати багато запитань, тривоги та безвиході.
Наприклад, я чітко пам’ятаю, як дитиною заплющувала очі та намагалася уявити «ніщо». Уявити, що навіть це спостереження за темрявою під повіками — й воно зникне. Пригадайте, як це було у вас.
Головний виклик в тому, що перші вчителі дітей — їхні батьки — самі не мають усіх відповідей, бояться кінечності та відчуття втрати. Тож іноді вибирають не говорити на цю тему взагалі. Українська поетка Інга Кейван пише про це так:
«Відмовляючись говорити з дітьми про смерть, дорослі знімають із себе будь-яку відповідальність за внутрішній світ дітей, відмовляються від участі в їхньому житті, випускають дитячу долоню зі своєї».
І тут на допомогу, як завжди, приходять книжки. Тож далі — огляд дитячої літератури, написаної чи перекладеної українською, яка говорить з дітьми про смерть і горювання.
Ґленн Рінґтвед, Шарлотте Парді. Серце, плач. — Київ: Видавництво, 2022. — 24 с.
Це історія про чотирьох дітей, бабуся яких помирає. По неї приходить Смерть: вона не така страшна та сувора, як її зазвичай описують, радше сумна, втомлена і важко дихає. Діти намагаються затримати її хитрістю: пригощають кавою, яку вона так любить. Щойно смерть робить останній ковток, старший онук вже стоїть поруч із кавником. Тож смерті доводиться затриматись і пояснити дітям, чому навіть ті, хто нам дорогий, рано чи пізно мають померти. І що це не зло, якого треба уникнути, а частина життя. «Плач, серце. Плач, але не розбийся».
Ейтан Борітцер. Що таке смерть? — Чорні вівці, 2016. — 36 с.
Написана у вигляді верлібру, ця книга поетична, лаконічна і проста. Вона роздумує про те, куди зникає все внутрішнє після смерті, про душу. Розповідає про різні релігії та їхні відповіді на ці запитання. Про те, що відбувається з тілом людини після смерті, і культуру поховання: «як зівʼяла квітка,/ тіло починає розкладатись/ (або руйнуватися). І тому ми повинні потурбуватися про нього». Автори простими словами пояснюють складні поняття: що таке Бог, реінкарнація, християнство, мусульманство й атеїзм: «Є й ті, хто вважає,/ ніби нічого не відбувається потому, як ми помираємо,/ що Смерть — це двері, крізь які ми проходимо,/ які зачиняються за нами назавжди». Книга виходить у форматі англійсько-української білінгви. Видавництво видало ще три інші книжки автора: «Що таке любов?», «Що таке краса?» та «Що таке Бог?».
Кім Фупц Окесон, Ева Еріксон. Мій дідусь став привидом. — Чорні вівці, 2018. — 32 с.
Дідусь хлопчика на ім'я Есбен раптово помирає від інфаркту посеред вулиці. Мама хлопчика каже, що тепер він став ангелом і живе на небі. Тато — що дідуся поклали у землю, де він теж стане землею. Ні перше, ні друге пояснення хлопчика не задовольняє. Одного разу він прокидається серед ночі і бачить Дідуся у своїй кімнаті: він став привидом! Більше того, дідусь не встиг зробити в житті щось дуже важливе, тож тепер вони удвох із Есбеном мають зрозуміти, що саме. Історії про привидів — це не завжди про страх перед померлими, часто вони є фантазіями на тему продовження стосунку. Так і тут: Есбен проводить з дідусем трохи більше часу, ніж було відведено, компенсує те, чого не вистачало, і дізнається про важливість прощання.
Мішель Медлок Адамс, Дженет К. Джонсон. Лети високо: як пережити втрату з Божою допомогою. — Львів: Свічадо, 2024. — 32 с.
Ця книга підійде віруючим сім'ям, які виховують дітей у християнських цінностях і хочуть пояснити їм роль Бога у смерті і проживанні втрати. Брат із сестрою та їхня мама спостерігають за гніздом птахів-кардиналів неподалік дому. Одного разу діти знаходять маму-пташку у траві — вона поранена, і попри зусилля ветеринара, помирає. Це справляє на них сильне враження, діти засмучені і збентежені. Мама намагається допомогти їм усвідомити та прожити втрату. Паралельно з історією сімʼї на кожному розвороті книжки звучать голоси авторок: вони пояснюють, що відбувається з дітьми, розповідають про стадії горювання за Кюблер-Росс (заперечення, гнів, торг, депресія, прийняття), нормалізують різні реакції на смерть, посилаються на Біблійні історії і запевняють — що би не трапилося, Бог дбає про тебе, він знає тебе на ім'я і має план для твого життя. Кожен етап історії завершується запитаннями до читачів, які допомагають обговорити власний досвід і пороздумувати над складними темами.
Світлана Ройз. Таємниця життя та смерті. — Видавництво Старого Лева, 2021. — 32 с.
Світлана Ройз — дитяча психологиня, тож і книга написана в терапевтичний спосіб, ще й з передмовою для батьків з «технікою безпеки». Вона призначена для дітей від 4-4,5 років, для спільного читання-роздумування з батьками, і містить кілька терапевтичних практик. Наприклад, намалювати «коло життя» — заповнити порожній простір кола всім, що є у житті дитини. Авторка починає і завершує тим, що ця книжка — передусім про життя і любов, вона покликана заохочувати до «святкування життя». І радить після прочитання обов'язково зробити щось добре і «життєве»: обійнятися, зʼїсти щось смачне, заспівати чи спекти разом пиріг. Гадаю, «святкувати життя» — це порада, яка працює не лише для книжок чи розмов про смерть, а й у щоденному житті в будь-яких обставинах, навіть поза контекстом війни: досить самого досвіду буття у людському тілі.
Публікація підготовлена за підтримки проєкту “Психічне здоров’я для України” #MH4U