«Батьки дітей, які мають виклики в поведінці, наче садівники. Вони плекають з добрими помислами свої деревця. Але чи будуть батьки тими людьми, які сидітимуть у тіні цих дерев? Робота з розладами поведінки – це повсякчасна турбота і велика надія на те, що дерево зміцніє, даруватиме затінок іншим і буде огорнуте тінню сусідніх дерев (друзів, партнерів)», – роздумує психологиня, психотерапевтка Центру здоров’я і розвитку «Коло сім’ї» Мар’яна Єсип.
Підтримка та розуміння – те, чого потребують батьки. Особливо, якщо у них є діти з розладами поведінки. «Чому поведінкове керівництво не працює?» – питання, яке гостро постає перед сім’ями. Проблема не в методі, а в навичках. Ключове завдання полягає в розвитку майстерності на тривалому шляху, сповненому пасток і спотикань.
НЕ ШВИДКІСТЮ, А ЯКІСТЮ
Пані Мар’яно, як знати, чи справді поведінкове керівництво діє? З чим звірятися, як зрозуміти, чи ефективною буде ця спільна праця у перспективі?
Поведінкове керівництво – це міжнародний, науково обґрунтований та доказовий метод роботи з розладами поведінки. І є певні підказки, чому він може не давати результату. Йдеться не лише про часові межі, хоча це й справді марафон, а не короткотривале втручання. Поведінкове керівництво базується на п’яти основних виконавчих навичках, які допомагають батькам налагодити ефективну співпрацю з дитиною:
- Навичка інструктажу. Вона передбачає добре розуміння того, яку ціль перед собою ставимо. Майстерність володіння цією навичкою часто потребує додаткового відпрацювання. Наприклад, батьки говорять: «Будь чемним». Але в цій фразі немає конкретики. Також може бути недосяжна, багаторівнева вказівка, яку дитина просто не здатна виконати. Або ж близькі дорослі дають послання: «Негайно зупинися, негайно стишся». А дитина тільки-но заходить у сильну емоцію і об’єктивно може потребувати більше часу. Фраза «Чи ти хочеш це зробити?» теж не є вказівкою, а запитанням, на яке дитина може відповісти «так» або «ні». Ще одна поширена пастка: «Якщо ти зараз цього не зробиш, то я тебе покараю». У цьому випадку маємо ультиматум. Буває, батьки кажуть: «Ми просимо-просимо, дитина не чує, а тоді ми зриваємося». І це вже не вказівка, а крик душі. Натомість, добра вказівка зроблена в тиші серця. Вона є вчасною, вимірюваною та орієнтованою на досяжну для дитини ціль.
- Архітекція середовища. Ця навичка передбачає підготовку простору та часу. Наприклад, перед тим як просити робити домашнє завдання, треба допомогти дитині зупинити цікаву активність (як-от перегляд мультфільмів). І тут теж криється пастка. Батьки зупиняють, а дитина впадає в істерику. Тому ми пояснюємо, що то є природні, передбачувані реакції. Дитині потрібен час на оплакування. А дорослим важливо зайнятись архітекцією, заздалегідь планувати час на «проживання емоцій» під час переходів від однієї справи до іншої.
- Навичка зацікавлення. Тут також є хибне розуміння поведінкового керівництва, бо воно не є муштрою чи «казармою», а розвитком стосунків. Навичка базується на вмінні цікавитися життям дитини, разом радіти та проводити час. Саме якісний стосунок є в основі всього, він дозволяє дитині легше приймати керівництво дорослого. Наведу метафору торта: якщо навички керівництва – коржі, то стосунок – крем, який їх з’єднує. Часто батьки вважають, що зацікавити дитину можна лише гаджетами чи віртуальними іграми. Проте справжня майстерність цієї навички полягає в тому, щоб помічати природні важелі впливу, які виникають у процесі спілкування. Важливо теж дотримуватися меж, щоб зацікавлення не перетворилося на схему «зроби це – отримаєш морозиво».
- Мотиваційна навичка. Головний аспект – послідовність. Батькам часто заважає страх бути «поганими», адже дитина гнівається через обмеження. Іноді потрібно застосувати штрафні обмежувальні наслідки, а це може спричинити дитячі істерики. Пам’ятайте: бути послідовними – це бути у правді, мужності, чесності і в тиші всередині серця. Водночас дотримуватися встановлених правил навіть у складні моменти.
- Моніторинг дозволяє бачити навіть мінімальні зміни. Якщо дитина кричить не 15 хвилин, а 13, згодом 10, тоді 8 – це значне досягнення. Моніторинг полягає і у вмінні батьків рефлексувати над своєю поведінкою, зупинятися та помічати дрібниці. Аналізувати, що допомогло домовитися в певній ситуації, а що стало перешкодою (втома чи брак послідовності через присутність сторонніх тощо).
Ми можемо зробити такий повний чек-ап, як у лікаря, і побачити, що відбувається з поведінковим керівництвом. Замість того, щоб думати, що воно не працює, батьки здатні помітити, які саме навички треба вдосконалити.
ДВА ГОЛОСИ БАТЬКІВСТВА
Як впоратися з відчуттям провини за батьківську неідеальність, яке може переслідувати у процесі виховання дітей?
Є дві сцени – зовнішня і внутрішня. Робота із внутрішнім станом передбачає кілька ключових кроків:
- Помітити два послання всередині себе: «Я достатньо добра мама / добрий тато» і «Я найгірша мама / найгірший тато». З часом почуття вини, оце звучання «Ти погана мама / поганий тато» лише посилюються. Особливо, коли звідусіль прилітають звинувачення: «А ваша дитина і цього не зробила, і того…». Перший крок – помітити та визнати, що є ці два послання-антагоністи.
- Оцінити наслідки: яким буде життя, якщо жити згідно з голосом «Ти найгірша (-ий)». Я би назвала його голосом самокартання. Деколи батьки порівнюють його зі станом, наче щодня вони звалюють на себе все більше каменюк і тягнуть їх до знемоги. А під камінням – рани, непромиті і незцілені.
- Обрати голос співчутливості як антидот до голосу самокартання. Співчутливий голос чує біль, але каже: «Йдемо і робимо». Він допомагає дивитися на день не як на каторгу, а як на час, який можна витримати.
- Плекати новий голос завдяки практикам турботи про себе і вдячності.
СИЛА СПІЛЬНОСТІ
А як бути сім’ї, яка зазнає суспільної стигматизації?
Протидія стигмі – зовнішня, масштабна сцена. На мою думку, всім громадам варто замислитися: як саме ми причетні до того, що батьки дітей із розладами поведінки залишаються сам на сам із безліччю викликів? Чи додаємо ми каміння їм на плечі? Нам важливо позбуватися стигми, пов’язаної з упередженням, що діти з поведінковими розладами стануть на злочинний шлях. Особисто знаю безліч світлих, люблячих і добропорядних батьків, на яких показують пальцем через труднощі у їхніх дітей. І я теж бачу, які рани відкриваються в душах цих людей, бачу відчай. Ці батьки роблять все, що в їхніх силах. Але чим старшою стає дитина, тим більше відповідальності розділяє з батьками громада. Йдеться про освітнє середовище, психологів, ювенальну превенцію, службу в справах дітей тощо. Необхідно синхронізуватися в розумінні розладів, ставитися до них неупереджено і зосередитися на допомозі.
Вчасна превенція – запорука успіху. Розлад поведінки, якщо з ним не працювати, у перспективі може мати продовження у вигляді антисоціального розладу особистості. Як громада здатна підтримати підлітків, щоб уберегти їх від небезпечних рішень та правопорушень?
Громада може розділити відповідальність за дитину, перейшовши від осуду батьків до спільної участі дорослих, які перебувають поруч із нею. Першочергове – масштабна едукаційна кампанія, бо нам важливо говорити спільною мовою. Без цього наступні кроки можуть бути недієвими. Потрібне розуміння: розлад поведінки є трьохкомпонентним (біологічний, соціальний, психологічний фактори). Біологія – це негнучкий, опозиційний, вибуховий темперамент дитини. Соціальний фактор – вплив найближчого оточення. Психологічний фактор полягає в особливостях дитини: наприклад, більшість дітей із розладами поведінки є надзвичайно чутливими. Коли ми намагаємося боротися з розладом і не бачимо тієї чутливості, то потрапляємо в пастку. Клеймуємо дитину, не розвиваємо стосунку з нею. Ми не бачимо світла у її душі.
Отже, визначальним є спільне розуміння на рівні громадськості, що розлад дитини викликаний сукупністю трьох компонентів, а не є ознакою невихованості чи браку покарань. Коли ми вже маємо спільне бачення, віднайшли спільну мову, треба, щоби всі володіли однаковими навичками. Батьки не можуть дистанційно керувати поведінкою дитини, тому відповідальність мають перебрати ті, хто перебуває поруч у конкретний момент: вчителі, тренери, аніматори, вихователі чи няні. Коли середовище бере на себе цю відповідальність і використовує правильні навички, небажана поведінка зникає значно швидше.
Підсумую: розділення відповідальності – це зміна самих орієнтирів. Це перехід від позиції «Дитино, зроби щось із собою» до позиції «Я дорослий, я поруч, і моя відповідальність – використовувати дієві навички співпраці». Ця співпраця є критично важливою саме в навчальних закладах. На вебінарах для вчителів ви наголошували, що поведінковий супровід є необхідною частиною освітнього процесу для всіх учнів, незалежно від того, чи стикаються вони з певними розладами, чи ні.
Я трохи жартую зі своїми колегами: кажу про те, що коли закінчую в п’ятницю робочий тиждень, у мене починається домашній поведінковий інтенсив. Маю трьох дітей, найменші близнята постійно чубляться. У них немає розладів, але я розумію, що поведінкове керівництво – фундаментальний інструментарій у будь-якому випадку. Воно передбачає усвідомлене батьківство, включає розвиток співпраці й відповідальної поведінки в дітей.
У школах поведінковий супровід – фундаментальна навичка вчителів, яка здатна покращити якість навчання та емоційний клімат у класі. Завдяки цьому методу діти можуть практикувати співпрацю. А співпраця – наче м’яз, це навичка, яка не з’являється просто так. Її, як і письмо, читання чи лічбу, постійно натреновують. Тому клас беззаперечно виграє, якщо вміння здійснювати поведінковий супровід буде серед базових компетентностей вчителя.
Публікація підготовлена за підтримки проєкту “Психічне здоров’я для України” #MH4U