«Великий світ стає маленьким», – пошепки промовляє під звуки вибухів п’ятирічна Ліна. У підвалі однієї з львівських багатоповерхівок обіймаю доньку і думаю про те, як нам, батькам, вдається адаптовуватися до виховання дітей в умовах війни. І чи вдається? «Коли заблукаю – запитую дорогу і звіряюся на дороговкази», – пригадую слова з книги «Куди і звідки» Романи Романишин і Андрія Лесіва. Все вірно, міркую, порадитися можна з другом чи психологом. А як бути з дороговказами? Як ідентифікувати ті основні принципи, наріжні камені, що на них опираємося? І чи може в тому бути помічною книжка, читання, література? Про це ми розмовляли з письменницею, перекладачкою, головною редакторкою і співзасновницею «Видавництва Старого Лева» Мар’яною Савкою.
ЖИТИ В ТРАВМІ
Пані Мар’яно, з чим Ви звіряєте свою ціннісну карту, які маєте орієнтири у вихованні сина?
У вихованні я покладаюся насамперед на своє внутрішнє відчуття. Як ти себе пропускаєш через «морально-етичне сито», так тебе і сприймає твоя дитина. Важливо не лукавити, не грати в подвійні ігри. Дитина росте крізь призму досвіду своїх батьків. Вона постійно з ними взаємодіє і бачить моделі спілкування всередині сім’ї. Також дитина помічає, як батьки реагують на все, яких норм і правил дотримуються. Тому не треба формулювати особливі меседжі.
У сина Северина в школі є уроки щастя. Сьогодні він розповідав, що вивчав різні форми спілкування, різні мови любові: чи то дотики, слова, чи подарунки або дії. Мій десятирічний син насправді трохи філософ, вміє аналізувати. Мабуть, українські діти зараз є старшими, ніж їхні однолітки в інших країнах, де немає воєн. Кожна дитина в якийсь момент життя стикається зі смертю. Для когось це – роздавлена комаха чи загибель улюбленого хом’ячка. Наші ж діти часто є свідками реальних смертей довкола, і це, безперечно, травмує їхню психіку. Ми всі живемо в травмі. Діти починають брати на себе дорослі ролі, стають по-дорослому відповідальними. Читаємо багато історій, коли неповнолітні на окупованих територіях опиняються самі, бо батьки загинули, або стають комусь опікунами. А скільки в Україні фізично травмованих дітей внаслідок бомбардувань… Ті, хто не мав безпосередньо такого досвіду, все бачать через соцмережі. Діти знають, що інші діти гинуть. Для них зовсім не новина, що людина скінченна, і людське життя – не безкінечна весела історія, а щось таке, що реально в один момент завершиться.
Чи можете пригадати, коли до Вас прийшло усвідомлення смерті, кінечності людини? Бо ж сучасні діти розуміють це доволі рано.
У родині друзів моїх батьків була дівчинка, яка захворіла на лейкемію. Ми подарували їй мій фільмоскоп (діапроєктор, в який закладалася плівка і з’являлися фотокадри). Це були кадри зі зображеннями з моєї улюбленої книги про Пеппі Довгупанчоху. Дівчинка померла. Для мене було травматичним досвідом – зрозуміти, що дитини, яка переглядала те саме, що й я, користувалася моїми іграшками, вже немає.
Усвідомлення смерті переважно стається тоді, коли хтось близький помирає в родині. Мені пощастило: коли я зростала, ще всі були живі і здорові. А ось наближення до смерті в мене сталося у 7-му класі, тоді помер мій дід. Коли перший раз це проходиш, розумієш, що таке в свій час трапиться з усіма. Але одна річ знати, що це дорослі, які прожили довге життя, інша справа, коли це діти. Напевно, найбільша людська печаль пов’язана з втратою близьких людей. І ця печаль огортає що маленьких дітей, що дорослих, що стареньких.
Пані Мар'яно, як Ви розумієте, що син дає собі раду з емоціями?
Мені здається, що син у свої десять років доросліший, ніж я, коли була в тому ж віці. Він по-різному дає собі раду з емоціями – може плакати, чи носити це в собі. Зараз стало складніше говорити, але до дев’яти років він був ще дуже балакучий зі мною. Коли син сумував, я завжди намагалася зрозуміти, просила розповісти – що і чому він відчуває, щоб долучити його до аналітики власних станів. Я часто себе аналізую, це допомагає. Замість того, щоб волати «Ну чому? Боже, як це несправедливо, чому це сталося?», я з’ясовувала причини. Так стала сама собі терапевтом. Найважливіше – проаналізувати, як певна подія чи ситуація на тебе впливає, як ти себе відчуваєш, і відрефлексувати. Пропрацювання своїх постстанів, постреакцій дає мені велику пластичність і опірність.
Ви розповідали про уроки щастя, які є у Северина в школі. Урок щастя, дарований Вам життям, який він?
Урок щастя – це мій син. Я його дуже довго чекала. Коли він народився, зрозуміла, що це таки дійсно найбільше моє щастя. Довго годувала його грудьми. То був унікальний в моєму житті досвід, який більше не повторювався. Думаю, часом жінки від цього відмовляються, щоби піти швидше на роботу, не витрачати свого життєвого простору, не прив’язувати дитину до себе. Але такі емоції в інший спосіб не прожити.
Чи пригадуєте, як відреагувала на війну Ваша «внутрішня дитина»? Що тоді трапилося?
Думаю, моя «внутрішня дитина» повністю в той момент довірилася мені дорослій. Знаєте, що я подумала? Коли почалася повномасштабна війна, наша психіка була вже тренована. В Україні з 2014 року тривали бойові дії, і в нас був Майдан. Саме розстріл людей на Майдані став для мене найбільшою особистою травмою. Для багатьох людей в Україні то була точка великого зламу, момент розуміння, що в тебе можуть стріляти. Потім ми отримали ще чимало тяжких досвідів: пригадайте, як ми проживали бої в Іловайську та за Донецький аеропорт. Коли пізніше розпочалося стягування військ до кордону, психіка опиралася. Більшість з нас були людьми, які народилися після Другої світової війни, ми не розуміли, що може статися. Для психічно здорової людини ця ситуація ненормальна, дика. Ми ж, до прикладу, намагаємося зберегти рідкісні види тварин, комах, дрібноту рятувати. А тут хтось збирається йти війною. Наше уявлення про світ рухнуло, ми опинилися у війні, полетіли бомби, зайшли колони танків. Але в той момент, коли розпочалося повномасштабне вторгнення, в мене включився «кризовий менеджер». Я була сконцентрована. У перші дні перестала спати, мала відчуття, що коли засну, то втрачу контроль над ситуацією. У той час було багато спільної рішучої дії. Це були такі точкові ініціативи, які потім вкладалися в певні системи, мережевий рух.
БУТИ СКЛАДНІШИМИ
«Що ми тепер?...Ми – травма, що крокує» – цитата з книги «Вибір» Едіт Еґер про тих, кому випало жити у часи лихоліть, періоди воєн і засилля смертей. Вижити, вистояти, відродитися – означає бути стійкими. Та психологічна стійкість – не стале поняття, а динамічне. ЇЇ треба плекати і практикувати. Спробуймо проаналізувати, як читання і література загалом здатні допомогти нам у ґарті витривалості. Якими є Ваші міркування про важливість розвитку культури письма, читання і переповідання?
Культура читання
Читання – дуже здорова навичка. Якщо людина читає, значить, вона більш-менш окей. У протилежному випадку нам складно читати, мозок опирається, текст розсипається, ми не фокусуємося, втрачаємо зв’язок. До речі, читання – добрий тест на те, чи все гаразд із психічним станом. Є різні тривожні дзвіночки: ти прочитав і нічого не зрозумів; ти прочитав і нічого не запам’ятав; ти не прочитав, бо не зміг.
Коли розпочалася повномасштабна війна, чимало людей говорили про те, що не можуть читати. Я теж не могла, просто починала абзац, і все. Коли ж досягаєш певного рівня прийняття, то можеш розпочинати читати. Бо коли ти це робиш, ніби даєш собі дозвіл на той час, який віддаєш читанню, дозволяєш своїй психіці переключатися на іншу реальність.
Знаємо про важливість якісного часу, проведеного разом з дитиною. А яким є якісне спільне читання?
Якісне спільне читання відбувається тоді, коли є гарний контакт між дорослими і дітьми, коли вони спільно цього хочуть. З примусу – не якісно. А от що зробити для того, щоби дитина хотіла? Насправді, велике щастя, коли тобі кажуть: “Ось на, почитай”, тоді точно не треба відмовлятися. Своєму синові в дитинстві я намагалася читати чи розповідати. Але, мабуть, жодну з казок він не дослухав до кінця, бо вони всі для нього були травматичні. Потім я зрозуміла: йому не подобаються кінцівки, до прикладу, що хтось лихий хоче Оленку на лопату всадити і в піч заштовхнути. Йому ставало щоразу шкода то одного, то іншого персонажа. Він починав заперечувати, міг розплакатися. Ми з ним переписували кінцівки казок. Мій син дуже чутливий, а ще толерантний і дипломатичний, він та дитина, яка намагається всіх почути.
Культура письма
Це може бути або реакція, або рефлексія. Це пов’язано з близькістю до травматичного досвіду, з тим, наскільки він є свіжим у пам’яті. Реакцією на війну стало чимало віршів. Рефлексії з’являються набагато пізніше. Сучасна есеїстика – це ще не цілком рефлексія, як-от книжки Артура Дроня чи Богдана Коломійчука. Бо писані по живому досвіді. Десь між реакцією і рефлексією існує наше письмо. А пізніше буде пострефлексія, витягатимемо з пам’яті те, що було для нас найважливіше. Я думаю, що література про цю війну буде проходити різні періоди.
Культура переповідання
У нас зараз час фіксації. А якщо переповісти, то треба відразу десь зафіксувати. Тобто зняти відео, зробити подкаст, записати. Бо через засилля великої кількості інформації це просто забудеться.
Ми розуміємо, чим є росія, і що ворог насправді дуже близько. Навіть в умовно безпечних місцях. У нашій пам’яті є досвід предків, які переживали окупації, депортації, репресії, вивезення на Сибір. Думаю, що у всіх цих досвідах, які є в реальному житті, і тих, які були в житті минулих поколінь, – і наша колективна травма, і наша генетична сила витривалості.
Злочини росії мають бути визнані світом, злочинці – покарані. Вже є чимало дітей, які втратили своїх найближчих родичів, і з ними втратили розуміння про своє коріння, але вони мають за щось чіплятися. Цим «зчепленням» можуть бути ті люди довкола, які дають їм відчуття дому. Народу надзвичайно важливо опиратися на коріння. Ще досі якась частина людей в Україні не приймає української політичної національної ідентичності. Тож потрібно поширювати знання про те, ким ми є, ким були наші предки, якою була культура, наскільки вона повноцінна. Слід відмивати від намулу небуття ті наші справді неймовірні постаті – розстріляних і знищених поетів, композиторів, театральних діячів, науковців.
Водночас маємо будувати концепт не минулого, а майбутнього. Будувати майбутнє людей нового покоління, які перемогли у війні, адаптувалися до оцієї турбулентності. Я недавно зустрічалася з великою аудиторією, і запитала, чи знають вони продовження фрази: “Те, що нас не вбиває, робить нас…”. У відповідь почула: «сильнішими». Е, ні, не сильнішими. Все, що нас не вбиває, нас як мінімум травмує, але воно робить нас складнішими. Оця ускладнена система дає можливість масштабуватися. Тому ми щоразу, проходячи через цей досвід цілим народом, виходимо на нові рівні адаптивності, реакції в кризі; стаємо сильнішими, бо виживаємо. Але я би дуже хотіла, щоби в нас був період, коли не треба переживати ніяких криз, просто добре жити. Нам потрібен відпочинок, бо психіка виснажується.
ВИБИРАТИ ЗЦІЛЕННЯ. ШЛЯХ ДО ВІРИ І ДОВІРИ
Коли автори у книгах пишуть про свою війну, вони часто таким чином опрацьовують власну травму, що може стати частиною процесу зцілення. Ймовірно, їхнє письмо має терапевтичний ефект і для інших дорослих. А якою є література про війну для найменших?
Ми почали видавати літературу про війну ще з 2014 року. Наприклад, книжка “Війна, що змінила Рондо» (Романа Романишин, Андрій Лесів) продавалася в різних країнах. Вона для багатьох іноземців стала важливою, бо містила пояснення, як говорити з дітьми про те, що війна нікуди не поділася з нашої планети; на війні хтось отримає поранення, а хтось буде знищений. Та зло можна подолати, якщо всі разом будемо продукувати багато світла (взаємопідтримки, допомоги), яке протистоятиме темряві, що хоче нас знищити. Ця книга переведена в площину вигаданих персонажів. А зараз є багато невигаданої літератури про героїв, які стали народними улюбленцями, як-от пес Патрон. Є книжки, засновані на тих подіях, які трапилися на початку повномасштабки: про півника на шафці, яка вціліла у знищеному будинку; про кота, якого врятували після бомбардування. А є книги-особисті історії, пов’язані з кимось, хто у війську. Наприклад, у письменниці Ганни Осадко чоловік загинув на фронті. Вона написала книгу «Дубочок з війни», у якій є історія їхньої родини. Та ці оповіді мають переважно невелику аудиторію, бо люди не хочуть читати про травматичний досвід інших. Вони мають багато власного реально прожитого досвіду. Одна із книжок з початку війни 2014 року – «Мій тато став зіркою» Галини Кирпи. Це дуже красиво написана історія. І вона мала не достатню аудиторію. Усе з тієї ж причини: про таке складно говорити. Дорослим хочеться, щоб книги були про інше. Я в чомусь їх розумію і підтримую, тому що дитині важко даються тексти, які вводять її в біль. І я би теж воліла, щоби діти знали переважно тільки літературу веселу, гумористичну, про таких персонажів, як «тореадори з Васюківки».
Я готувала в 2021 році мюзикл «Пиши листи до Миколая». Написала поетичний сценарій п’єси: там є родина, діти, батько на фронті. Дівчинка з нетерпінням чекає, що тато повернеться на свято Миколая, пише Чудотворцю листи. І тато приходить. Я розповіла про сюжет керівниці фонду, що опікується родинами, в яких є втрати батька чи матері на війні. Вона сказала: «О, тоді ми з нашими дітьми до вас не прийдемо». Я зрозуміла, що мимоволі потрапила в тригер для когось. Бо якщо дитині вже батька не повернеш, то Миколай тут ні при чім, не можна перекладати на нього ці сподівання. Або у дитини спрацює перенесення на себе, що, мовляв, я не така хороша, не так молилася до Миколая, що мій тато чи мама не повернулися. Тож я повністю переписала сценарій і стала набагато обережнішою в цьому питанні.
Що вкладаєте у словосполучення «цілюща історія»?
Це, напевно, історія про те, що, отримуючи якісь тріщинки, ми все одно залишаємося цікавими, цілісними. Тобто, не розпадаємося на кавалки. Є таке японське мистецтво склеювання черепків – кінцуґі. Тріщини замазують золотом і виріб стає дуже красивим, просто трохи іншим. Зараз багато таких прикладів: діти абсолютно нормально сприймають людей із протезами. Вони розуміють, що ті, швидше за все, були на фронті, отримали там серйозні поранення. Тому, є ті тріщинки, якісь частини тіла замінені на інші, високотехнологічні, і це робить їх особливими. У дітей це навіть захоплення викликає. Напевно, цілюща історія – та, яка пробуджує не жаль, а розуміння і любов.
«В» – літера, на яку розпочинається жахіття, в якому зараз живемо, – війна. Та є й інші потужні «в», які допомагають протистояти агресії – віра, витривалість, вдячність тощо. Що читати, аби плекати, ростити у собі ті якості, цінності?
Питання: що таке ця віра, у що і в кого? Чи йдеться про віру як релігійне поняття? Чи віра в людину, яка має свою країну, цінності і пішла воювати? Віра в цю перемогу зараз така сильна, але має бути і дія одночасно. Тому, я би хотіла, щоби, читаючи різні книжки, люди самостійно вибирали, які з них стають основою для їхньої віри. Бо це дуже індивідуально і часом несподівано. Наприклад, книжка Олени Чернінької про сина Лемберґа допомогла чималій кількості жінок, які втратили своїх дітей. Але чи допомогла ця книга Оленці не втратити віру в людство? Я не знаю, тому що це такий біль, який не минає. Іноді це може бути як тимчасова зупинка крові, як накладання джгута, але це не рятує від великої травми. У кожної людини свій шлях до прийняття, до віри, і шлях довіри. Бо травма і втрата підламують віру в себе, довіру до інших і загалом до Бога, який, скажімо так, не захистив в якийсь момент. І як повернути собі все це? Для цього потрібно багато часу, людського спілкування, праці з собою.
Було би добре читати не тільки українські, а й книги з інших культур. Наприклад, про Афганістан Халеда Госсейні, щоб розуміти, як багато болю в людства, не тільки в українців. Вибір культури як базису – важлива річ. Але ми ж реципієнти не тільки нашої культури, літератури, – маємо вибирати для себе те, що нам резонує. Незалежно від того, чи це створив африканський письменник, ірландський, чи афганський. Це має бути та література, яка пояснює тобі щось важливе про тебе самого, дає знання про світ. Дає розуміння, як віднаходити баланс, усвідомлюючи, що ти не єдиний у своєму болю. Ти не єдиний на цій планеті, хто має такий досвід. Ти не єдиний скривджений, не єдиний обласканий, не єдиний щасливий. Ти просто унікальний, тому що ти є. Тож маєш унікально добирати собі те, що тебе зцілює. Може, це книжка Артура Дроня, або ж Халеда Госсейні. Чи збірник віршів. Або антологія української поезії, яку видавав Іван Малкович. Книг є так багато, що ти точно можеш вибрати ту, яка тобі зрезонує. Просто треба хотіти це зробити. Твоя книжка точно тебе знайде. Я, до речі, часто рекомендую своїм читачам прочитати мою книгу «Люди на каві». Я її так створювала, щоби кожна людина, яка може бачити себе в оповіданнях, розуміла, що завжди є вихід у щось людське і позитивне.
Пряма мова замість післямови
«Це наш час такий. Нечесний. Знущальний. Роз’ятрювальний», – пояснює на сторінках книги «Гемінґвей нічого не знає» письменник, ветеран російсько-української війни Артур Дронь. І нагадує нам, що маємо письмо як спосіб заперечення часу: «Література – це наш спосіб вирвати себе з часу… Література означає стати посеред цього часу – нечесного, знущального – і сказати: “Ти ніколи не зможеш забрати від мене всього”. […] Тепер я думаю, що це те, чого нам зараз треба від літератури найбільше. Щоб ця книжка, цей вірш, цей текст – із яких би речень вони не складались – говорили так:
“Ти не сам”.
“Ти ніколи не будеш сам”.
“Ти є тут”.
“Ти також із тих, хто є тут”.
“Це про тебе”.
“Це тепер і назавжди про тебе”».
Публікація підготовлена за підтримки проєкту “Психічне здоров’я для України” #MH4U