Парадоксальне поєднання смерті і нового життя є осердям життєвої історії Юлії Ковальчук. Вона дізналася про свою вагітність незадовго до трагічної загибелі чоловіка від ракетного обстрілу у Вінниці в липні 2022 року. Відтоді було чимало труднощів: проживання гіркоти втрати, симптоми посттравматичного стресового розладу (ПТСР), прийняття всеохопного болю. Тепер жінка виховує донечку, якій майже три. І власним прикладом досвідчує, що сила любові та вдячності є міцним фундаментом стійкості.Юлія має педагогічну освіту, зараз здобуває кваліфікацію у сфері психології — хоче допомагати іншим: «Для мене війна почалася у 2014 році, я працювала тоді з військовослужбовцями. Розуміла, що згодом АТО пошириться на всю Україну. Я зустрічала багатьох молодих чоловіків, у яких був ПТСР. Познайомилася зі справжніми "кіборгами", їхніми дітками, дружинами. Відтак у мене сформувалося бачення добра і зла. А ще, я точно знаю, що давати і отримувати допомогу — зовсім різні речі. Набагато складніше, як виявилось, отримувати її. Коли прийшло горе і мій світ перевернувся, я зрозуміла, що опинилася на місці тих, кому допомагала».
БОРОТЬБА ЗА ЖИТТЯ
«Мій чоловік, Павло Ковальчук, за першою спеціальністю нейрохірург, пізніше допомагав маленьким пацієнтам як невролог. Він мав гідне покликання. Працював із відданістю і загинув, виконуючи те, що любив. Паша був на роботі, коли пролунала сирена. Пізніше він чітко мені описував, як прилетіли ракети: відчув хвилю, і все повітря заповнилося вогнем. Йому вдалося виповзти з палаючого пекла і дістатися до медиків. Чоловік просив мені зателефонувати, сказати, що він живий, — пригадує Юлія.
Коли трапилася трагедія, жінка вже носила під серцем дитину, про це вони з чоловіком довідалися кількома днями раніше.
«Ми більше року планували вагітність. На початку липня 2022-го я дізналася, що це нарешті сталося — так бажано і так неочікувано. Дев’ятого липня я організувала сюрприз для коханого. Купила книжки, одна з них — "Радість". У розділі про магію почуттів підкреслила важливі слова і поклала туди свій тест на вагітність. Інша книжка — дитяча, про сім’ю кроликів "Так сильно люблю тільки тебе". У ній поміж сторінок сховала результат УЗД. Ми поїхали у мальовничий комплекс під Вінницею на весілля до родичів. Пригадую, падав дощ, я була з білою парасолькою. Ми стояли під аркою поруч з невеликим озерцем, в якому плавав самотній лебідь. І я подарувала чоловікові ці книжки — ми плакали від щастя та розмовляли про майбутнє. Це був, мабуть, найщасливіший мій день. А 14 липня прилетіли ракети. Неначе у фільм жахів: лунали вибухи, здіймався стовп диму, горіли автівки… Пригадую, як лежала на лавочці біля лікарні і дякувала Богу, що чоловік живий»
А далі — 20 днів надії та боротьби за життя. Юлія скрізь була поруч із Павлом. Його серце зупинилося у шпиталі ім. Л. Ридигера у Кракові:
«Мені здається, Бог готував мене до моменту втрати — всі події траплялися поступово, щоб життя всередині мене не завмерло. Часом соромно було зізнатися собі, що я дуже ризикувала через надмірні фізичні та емоційні навантаження. Мене супроводжували сильні головні болі, кровотечі з носа. Було кілька емоційно важких, глибоко травматичних моментів. Перший — коли у Вінниці побачила палаючий кабінет Павла. Другий — у Львові, коли лікарі констатували, що у мого чоловіка жахливий стан, черепно-мозкова травма. Тоді сталася помилка — сплутали двох пацієнтів. Але це все треба було прийняти на себе. Третій момент трапився у Кракові. Якогось ранку мені телефоном повідомили, що помер мій чоловік. Виявилося, це теж помилка. Пригадую ще один свій тригер. Коли в клініку привезли хворого з тяжкими опіками, я запам’ятала запах — такий, як у смаженої курятини. Одного разу в лікарняних скляних боксах побачила чорний мішок, застібнутий на замочок. Пам’ятаю, як підкосилися у мене ноги… І оці події потроху готували до найгіршого. Мій Паша був у стабільно важкому стані. Я пам’ятаю, як казала, що боюся. “Не бійся, я все зможу”, — відповідав мені коханий. Повірте, він був фізично витривалим. Я б і половини не витримала того, що випало на його долю. Але розум, попри все, потьмарювався. Його інтубували, більше до тями Павло не приходив. Хіба що були дні, коли з його очей текли сльози».
«Радість у горі» — таке ймення, ймовірно, матиме книга Юлії, яку жінка вже виношує у своїй уяві:
«Отак буває в житті — одне Бог забирає, а інше дає. Шансів зберегти дитину було небагато, тож трапилося диво. Я назвала свою доньку на честь талановитої лікарки Івони, яка своїм підходом до важкохворих пацієнтів нагадувала мені мого чоловіка. Саме вона чергувала в останню ніч мого Паші. Пригадую, я тоді сказала їй: “He is very strong” (він дуже сильний). Докторка відповіла: “No, he is very young”, пояснила, що він просто дуже молодий, серце сильне і хоче боротись, але, на жаль, він помирає. У цю ніч вона впустила всіх попрощатися: мене, мою сестру, подругу, його маму. Ми стояли у нього в ногах, я вмикала його улюблені пісні, ми говорили. Я добре пам’ятаю погляд моїх рідних. У їхніх очах я побачила смерть і жах — їм було невимовно страшно. На ранок ми покинули шпиталь, а потім таки пролунав цей дзвінок — я вже все зрозуміла. У таких умовах важко не зламатися. Я не знаю, який “гладіатор” увімкнувся тоді в мені. Я все це пояснюю присутністю дитини, яка була всередині і надавала мені неабияку силу, бо інших пояснень я не знаходжу».
СЕРЦЕ СКОРБОТИ
Юліє, чи можемо говорити про інтегровану втрату у Вашому випадку? Це коли є усвідомлення та прийняття того, що трапилося. Є і смуток, і туга, але вони не настільки інтенсивні. І Ви продовжуєте творити своє життя, попри біль втрати.
Інтеграція почалася орієнтовно з осені минулого року. Перед тим впродовж двох років мій стан погіршувався. Я зверталася по допомогу до психіатра, психотерапевта, зрештою, потрапила у «Коло сім’ї». Моє горювання було патологічним, були симптоми ПТСР, депресивний стан. Мені сказали, що потрібно приймати ліки. Надокучали флешбеки. Наприклад, коли під час розмови йшлося про очі, у мене в голові раптово виринала картинка: я чітко бачила очі чоловіка, які відкривала під час процедури впізнання тіла. Додалися проблеми зі сном: о третій ночі я прокидалася і до ранку не могла заснути. Іноді були кошмари, часом як видіння, доволі реалістичні.
«Ніхто не може проникнути у серце вашої скорботи» — цитата з книги М. Девайн «Це OK, якщо ви не OK». Як відчувалося нутро Вашої скорботи?
Це був біль, фізичний біль. Величезне відчуття потреби у людині, як наркотична залежність. Може, не найбільш вдале порівняння, але все ж. Наприклад, онкохворим дають ліки для зменшення болю. А тепер уявіть, що доз немає. Що відбувається? Біль загострюється. Ти ще більше на цьому зосереджуєшся. Залежність від людини, як на мене, найсильніша. Особливо коли в тій людині — цілий світ, втілення всього: найкращого друга, чоловіка, коханця і спорідненої душі. Коли у двері стукає смерть — замикаєшся, терпиш пекельний біль. Проживаєш день за днем: встаєш зранку, чистиш зуби, вмиваєшся. Я, до речі, перестала мити волосся, у мене був внутрішній спротив. Тіло мила, а волосся — ні, ходила з «дулькою» на голові тиждень, а то й більше. Можливо, це пов’язано з минулим. У нас із Пашею був ритуал — він допомагав мені мити волосся, розчісував його. А може, так проявлявся мій тогочасний депресивний стан.
Чи помічали Ви особистісні зміни?
Я залишилася сама, коли була надто вразлива. Хотіла гніздитися, потребувала ще більше любові та уваги до себе, а отримала зовсім інше. І я почала ховатися, уникала зустрічей. Ходила хіба на щомісячні скринінги здоров’я. Я гарно виглядала під час вагітності. Навіть вбиралася для коханого — щоразу, як ішла на кладовище. Кладовище — це для мене місце, де захоронене кохане тіло, де є його фізична частка. А душа… я ще в останні дні зрозуміла, що вона вже в іншому місці, що доведеться прощатися. Хоча, вважаю, що й до сьогодні я не попрощалася до кінця, він назавжди зайняв особливе місце в моєму серці. Я будую своє життя, звертаю увагу на себе як на жінку, ловлю на собі погляди інших чоловіків. Розумію, що хочу мати сім’ю. Мрію ще пізнати радість материнства сповна, без горя. Але я вже зовсім інша. Оця любов в мені, ці стосунки, де я, Юлія Ковальчук, дружина Павла Ковальчука, і це наш малюк — незмінні. Вони всередині мене. Мене треба полюбити вже з цим. Я на все життя залишуся його дружиною.
Юліє, що змінилося з народженням дитини? Бо ранній післяпологовий період може бути непростим для мами.
Ірено, я вам більше скажу, є кілька тижнів, які я минулого літа добувала зі своєї пам’яті. Я не пам’ятаю цей час, але його добре пригадує моя сестра. Вона каже: «Я думала, що в якийсь момент ти відмовишся від дитини». Я мала тяжкі пологи, кесарів розтин. Мене рятували з того світу. Пощастило, що дитина народилася повністю здорова. У мене майже всю вагітність періодично були думки, що хочу до чоловіка. Я не думала, Боже збав, вкорочувати собі віку, але за ці думки мене так мучило сумління, що я сповідатися ходила. Моя сестра розповідає, що у перші тижні після пологів я їла, спала, годувала дитину грудьми, але була ніби не тут, як нежива. Рідні боялися за мене. Я начебто абстрагувалася від свого тіла, від болю, виснаження. Поринула кудись в інший світ, не реагуючи ні на що, навіть на свою дитину. Хоча я цього особливо і не пам’ятаю, розумієте?
У кожного своя дорога і внутрішній, «вбудований» процес пережиття втрати. Кожен несе й проживає горе у свій спосіб. Тож нема єдиного плану, панацеї. Горювання — не є лінійним. Його можна зобразити як гойдалки, як коливання або лабіринт. Як воно виглядає у Вас?
Це дорога з численними поворотами і з різними погодними умовами. Дорога вибору, бо не завжди я йшла саме тим шляхом, яким хотіла. Іноді я змушена була йти не туди, де за обрієм веселка, а туди, де прірва, і ноги збиваються об каміння. Я на своєму шляху не зупинялася, навіть коли нестерпно боліло, бо від мене залежало інше маленьке життя. Зараз вже ноги до крові не б’ються, хіба часом спотикаються. Іноді надходить гроза — я мокну і мерзну. О, як я без нього мерзну! Особливо коли стаються тригерні події або настають пам’ятні дати, свята. Наприклад, коли донька пішла в садочок, я тішилася і плакала, вела внутрішні діалоги з ним.
Коли носила дитинку під серцем і зустрічала знайомих, то в їхніх очах замість радості бачила сльози, іноді й жах. І моя дитина, зовсім цього не заслуговуючи, отримувала багато смутку з усіх боків. Бувало, при зустрічі люди вдавали, що не впізнавали мене. Вони не знали, що сказати, тож обирали уникнення. А вартувало просто привітатися: «Привіт, Юлю!».
«БУТИ ЯК СЛОНИ»
Дорогу пережиття втрати найкраще долати з підтримкою. Ми, люди, не здатні змінити непоправне. Але маємо значну силу — силу турботи. Вона проявляється в нашому вмінні бачити, чути й бути поруч — у здатності засвідчувати те, що відбувається. «Бути як слони» — метафора, яка означає зібратися всім стадом навколо пораненого слона. З одного боку, Ви стали тим «слоном» для свого чоловіка. Ви розділяли біль, уособлювали ключову опору. Коли ж усе перевернулося догори дриґом — настав час збиратися навколо Вас. То якими були Ваші «слони»?
Я ніколи не залишалася сама. Такими «слонами» стали як близькі (сестра, подруги), так і абсолютно чужі люди, які простягали руку допомоги саме тоді, коли я була готова впасти. Вони з’являлися нізвідки, неначе янголи з небес. Навіть коли я не приймала цієї допомоги, не брала слухавку, люди все одно приходили, супроводжували. Я дуже багато за цей час побачила саме чоловічих сліз, чоловічої підтримки. На якомусь етапі я почала вірити в те, що це він діє, але їхніми руками, настільки часом містичним це видавалося. Люди були і є моєю опорою.
Процес горювання потребує часу, простору і доброго ставлення людини до себе, турботи про себе. Що для Вас є проявом цієї турботи?
Найглибше я відчуваю, що турбуюся про себе, коли подорожую. Навіть коли просто змінюю місце, повертаюся в рідне село. Іноді йду в поле сама, маю там місця сили. Тепер ходжу з Івонкою. Та й загалом люблю подорожувати, перебувати в моменті, бути собою, дихати і посміхатися — такий мій власний майндфулнес.
Що є у ядрі Вашої резилієнтності?
Весь цей час мене рятувала любов до світу. Я надзвичайно життєрадісна, життєствердна. Люблю все живе навколо. Я відчуваю величезну вдячність: за нашу любов у шлюбі та за дитину, яка народилася від цього почуття. Звісно, є багато смутку. Та моя релігія — це сила любові. Я знаю людей, які від прильоту ракет втратили рідних. Ці люди озлобилися, їх заполонила ненависть, прагнення помсти. У мене ненависті немає по цей день. Для мене росіян наче не існує. Я вважаю, що це нелюди, які вбивають, живляться цим, які замість всього чудового, що є в цьому світі, вибрали смерть, вбивства, ґвалтування і ненависть до іншої нації. Вони не заслуговують на емоції. Я їх не проклинаю. А бажаю їм тільки одного — взаємності. Щоб усе, що вони принесли в цей світ, повернулося їм сторицею.
В основі моєї стійкості — сім’я. Мене маленьку любили, приймали, берегли. Маю доволі глибокий зв’язок зі своїми бабцями, прабабцями, моя міць — у силі роду.
«ТІ, ЩО МРУЖАТЬСЯ ВІД ЩАСТЯ»: ЗВ’ЯЗОК ТРИВАЄ
Зв'язок з померлою людиною триває і після смерті, адже серце переповнене неосяжністю любові. Чи маєте якісь ритуали, моменти, коли спілкуєтеся з чоловіком? Є певний визначений для того час, місце?
Це може відбуватися як у визначеному місці, так і в моменті — коли маю потребу йому щось сказати або сильно сумую. Або щось тригернуло, нагадало чи торкнулася чийогось болю. Тоді одразу виходжу на «лінію зв’язку». Це як телефонна лінія, яку не видно, як радіохвиля. Ми колись сміялися з ним, коли познайомилися, що ніби на одній хвилі перебуваємо. Ми в передусім були друзями. Це не любов з першого погляду, нас об’єднало глибинне відчуття, що ми давно знаємося. У наші спільні останні дні я піклувалася про нього, а він про мене. Турбувався про моє здоров’я, переймався, чи я поїла, чи виспалася. Казав: «Будь біля мене, сиди, говори». Ми не могли торкатися одне одного через біль перемотаного тіла, також через ризик інфекції. Уявіть: двоє людей, які дуже тактильні, завжди у зв’язку, мають цей бар’єр, коли не можна торкатися. Але була така особлива співприсутність, незважаючи на шалене виснаження.
Юліє, розкажіть про кілька речей, які нагадують Вам про коханого чоловіка. Що він любив, чим жив?
Він умів підібрати «ключик» до своїх пацієнтів-дітей. Володів силою любові, лікував з теплом, з усмішкою. Мав постійно стерті коліна, особливо праве, бо опускався до рівня очей дитини, коли спілкувався. Йому був притаманний яскравий сміх, гарне почуття гумору, гострий розум, відмінний смак у музиці та кіно. Мій чоловік гарно малював, ліпив, полюбляв наукові лекції й залюбки одягав чудернацькі медичні костюми, наприклад, Дарта Вейдера. У нас вдома є його гітара, на якій він так і не навчився грати. Але обожнював, як грають його друзі. Багаття, душевна компанія, пісні під гітару, спів — це все його. Книги, які він постійно читав, тепер зберігаються у мене. Одна з них — «Neuroscience», він нею дуже тішився, це подарунок мами. Мій чоловік мріяв заснувати власну неврологічну клініку для дітей — простір, де немає страхів чи залякувань, лише професійна комплексна медична допомога.
Створив онлайн-школу з неврології для молодих фахівців, хотів виступити як спікер на платформі TED. У цьому світі Павло був абсолютно на своєму місці. Комунікабельний і допитливий — багато спілкувався і мав друзів з різних країн світу.
Дитяче сприйняття смерті — складний і поступовий процес. Він залежить від віку, рівня когнітивного розвитку дитини, наявності емоційної підтримки. У ранньому віці діти ще не мають розуміння незворотності смерті, можуть сприймати її крізь призму розлуки або фізичної відсутності. Що маленька Івона знає про свого тата?
Чоловік ніколи не бачив нашої дитинки. А я завжди мріяла побачити Івонку на руках у Паші. У мене є чимало моментів, якими я хочу поділитися з ним: «Подивися, яка вона, що вже говорить, як робить. А як вона тут станцювала, а тут схитрувала». У нас є вирізьблена статуетка, що складається з трьох фігурок — доці, мами і тата. Вона нею часто грається. Вдома є також портрет, змальований з фото, де ми з чоловіком разом. «Ті, що мружаться від щастя» — це замальовка з того найщасливішого дня, коли чоловік довідався про мою вагітність. Доця знає, що вона теж там є — в животику. Останнім часом Івона проявляє агресію, начебто ображається. Приходить і стукає, каже «ана-ана» портрету тата, а до мене тулиться, горнеться. Питаю, чи сердиться на тата, бо він не тут, не з нами — відповідає «так».
Пояснюю, що татусь на небі і не може бути фізично з нами присутній. Але він сильно любить нас. Жодних подробиць я їй не розповідаю. На кладовище її ніколи не водила. Я неодноразово думала та проговорювала з фахівцями, як і коли доньці краще все розповісти, щоб не ранити. Дійшла до висновку, що треба бути собою, підтримувати, любити і пояснювати все як є. Я не брехатиму їй, що тато десь відлетів. Натомість розповідатиму їй те, що вона здатна осягнути у своєму віці».
«Що мені дала ця втрата? — здавалося б, риторично запитує Юлія й одразу відповідає: — Чітке розуміння, що найгірше — не тим, хто пішов. У пекло втрапляють ті, хто залишився. Ми плачемо за померлими, а треба плакати з тими, хто з цим живе, горювати з ними. Вся трагедія залишається в людях, які продовжують бути. За порогом смерті — невідомість. Ми переконані, що Бог узяв померлих у свої обійми і їх нічого не болить, не тривожить, що їм добре і що така їхня місія. А нам що робити? У серці накопичується ще більше любові, добра, бажання огорнути людину, якої більше немає. І ніби «розриває» від почуттів, яких немає на кого спроєктувати. Оце і є весь опис горя. Це мій особистий досвід і моя мудрість життя. Якщо горе приходить у сім’ю, воно вашої домівки більше не покидає, навіть через десятки років. Час, на жаль, не лікує. А вчить з усім цим жити. Головне — не потонути в горі, а плекати любов всередині себе і рухатися далі! Бо життя варте продовження».
Публікація підготовлена за підтримки проєкту “Психічне здоров’я для України” #MH4U