«Я не замислювалася над тим, що хочу позбутися розладу харчової поведінки. Бо вважала, що булімія – частина моєї особистості. Я просто навчилася з цим жити, вдало приховувати. Іноді близькі люди не здогадуються, що тобі потрібна допомога, не уявляють масштабів проблеми. Я би хотіла, щоб діти чи дорослі, які мають такі розлади, знали – з цього можна викарабкатися. Хоча це і надзвичайно тяжкий шлях. Для мене буде великою перемогою, якщо наша розмова стане стимулом бодай для когось звернутися по допомогу, податися в психотерапію чи на лікування до психіатра», – цитую співрозмовницю, яка побажала залишитися інкогніто. Розлад харчової поведінки (РХП) став частиною її життя у підлітковому віці. Попри те, що й досі, у 30 років, жінці складно говорити на цю тему, вона довірила нам свою життєву історію, впустила краєм ока зазирнути в її особистісні «кімнати кривих дзеркал».
Криві дзеркала творять дива. Вони демонструють фантастичні ефекти, іноді ж суттєво спотворюють відображення. Особливості мислення, як ті дзеркала, мимоволі впливають на сприйняття дійсності. При РХП людина може споглядати себе і світ навколо крізь призму дисфункційних правил життя та когнітивних фільтрів, як-от, катастрофізація, емоційне мислення, надвисокі стандарти, знецінення позитивного, читання думок тощо.
Ось що розповідає моя візаві: «Я в ремісії майже чотири роки, тож мала час порефлексувати. У моєму випадку «криві дзеркала» функціонували з огляду на внутрішній сором і травматичний досвід знецінення. Я мала два періоди, пов’язані з РХП. У 15 років з’явилися симптоми анорексії. Я думала, що мене прийматимуть лише тоді, коли буду худою, що мені буде гидко від себе, якщо стану повнішою. Боялася: якщо з’їм щось зайве, одразу наберу вагу. Мала відчуття, наче ненавиджу себе за те, що я їм, за сам процес. Дуже гостро реагувала, коли почувалася у соціальному середовищі присоромленою, іноді навіть додумувала ці ситуації. Орієнтовно через півтора року в моє життя плавно імплементувалася булімія. Одне трансформувалося в інше, причому так, що я й не помітила, як це трапилося. У цьому періоді переважало відчуття власної недостатності. Воно керувало моїм життям і виглядало так: я мала робити все ідеально, більше старатися, щоби бути хорошою, працювати на виснаження, бо тоді мене будуть цінувати».
У реальні дзеркала співрозмовниця дивилася часто, особливо коли була дівчиною-підлітком. Вивчала, що не подобалося в тілі, постійно зважувалася. Бувало, попила води і картала себе за те, що це дві зайві калорії. Згодом у поведінковому патерні почало домінувати уникання: майже не дивилася на себе оголену, не розглядала власне відображення у дзеркалі.
Сьогодні ж вона каже: «Я не кайфувала від тіла так, як зараз. Тепер я люблю своє тіло, займаюся спортом, із задоволенням дивлюся на себе, танцюю вдома без одягу».
НА СТАРТ, УВАГА… ПУСК. ЯК УСЕ ПОЧИНАЛОСЯ
Чи аналізували, що передувало виникненню РХП у Вашому випадку?
Розповім історію зі свого дитинства. Мені вісім-дев’ять років, мама забирає зі школи. Я тоді отримала з математики дев’ятку. Дорогою додому гірко плакала і клялася, що ніколи більше не отримаю таку оцінку, лише 11–12 балів. Ця ситуація відображає атмосферу, в якій я жила. Якщо я не була першою, не отримувала найвищий результат, то почувалася поганою. Траплялися присоромлення та знецінення. Звучали фрази на кшталт: «Будеш працювати двірником». Я ніколи не була «чемною» дитиною. Завжди відстоювала власну думку. Та якщо в конфліктних ситуаціях я не була зручною і комфортною, то одразу ставала поганою. За цим слідувало покарання – мовчанням чи фізичне. Коли я почала працювати над собою, то зіштовхнулася з наслідками таких моментів у вихованні. Тому, мені здається, це могло передувати розвитку РХП.
Донині я живу зі своїм «внутрішнім критиком», який дуже класно працював спільно з «Катею». Так я називаю свій розлад, свою «хвору частку». А «внутрішній критик» – це «Валєра». І всі ці роки вони разом були дуже успішними у своїй діяльності. Якраз оця критика – найсильніше, що передувало РХП. Відчуття внутрішнього сорому за те, ким я є, живе зі мною досі. Просто я вмію його коригувати.
Також були пускові провокуючі моменти. Наприклад, хлопець, який мені дуже подобався, вибрав іншу дівчину. І це стало, як то кажуть, не причиною, а приводом. Пам’ятаю, що я розізлилася, в голові роїлися думки: «Я не така, я “недо…” – недостатньо красива, недостатньо худа, недостатньо правильна».
ЯКЩО Я НЕ МОЖУ З ЦИМ ВПОРАТИСЯ
Пригадую, як усе починалося: з думок, що я схудну, буду ідеальною, хорошою, красивою. У мене добре розвинена сила волі, я увійшла в «історію схуднення» з обмеженнями і утриманнями. Ніколи не була повною, при зрості 170 см важила 56 кг, у пубертатному періоді, може, трохи більше. Але потім поверталася до звичної маси тіла, яку маю і тепер. Харчуюся при цьому добре, тричі на день. Отже, схудла я швидко – за три місяці на вагах вже було 48. Пам’ятаю, що була готова зупинитися, але мій мозок більше не працював так, як до цього. Я пробувала повернутися до харчування. Воно було вкрай обмеженим: вранці – жменя кукурудзяних пластівців і 100 г молока, розведених з водою, ще пів літра трав’яного чаю; на обід – один фрукт і два кусочки твердого сиру. А потім – ніби запустилася машина, яку не зупинити. Я намагалася їсти, але не могла це робити, як раніше. Важливий момент: я не прагнула схуднути до смерті, а йшла до визначеної мети – 50 кг. Коли ж побачила число 48, зрозуміла, що переборщила. Вирішила їсти поступово, меншими порціями. Але вже був дискомфорт після прийняття їжі. Мене заполонив страх знову набрати вагу. Я не їла, не хотіла їсти та не контролювала цей процес. І схудла до 42 кг. Тоді відчувала і фізичне виснаження, і емоційне. Фокус уваги був зосереджений довкола їжі та навколо вигляду людських тіл. Почали проявлятися ознаки депресії: увесь вільний від навчання час я просто спала. Так тривало кілька місяців.
А потім з’явилися неконтрольовані переїдання. Момент насичення наставав лише після того, як я добряче перевантажувала шлунок. Відтак виникала потреба вдаватися до компенсації (блювання, використання проносних препаратів). Я боролася з цим декілька років: практикувала погодинне харчування, складала меню тощо. Та все було марно, на третій-четвертий день знову спрацьовував цей механізм. Після отого відчуття «недо…», яке я мала, перебуваючи в соціумі, я поверталася додому і втрапляла у цикл «переїдання – компенсація». Така поведінка заспокоювала, знімала напругу. Імпульсивне наповнення шлунка – це радше щось нераціональне. А от момент контролю над ситуацією з’являвся тоді, коли я йшла в туалет і намагалася вичиститися до кінця, декілька разів. У певний момент я здалася. Ключовою стала думка: «Якщо я не можу з цим впоратися, то мені треба навчитися з цим жити».
Чи йшлося про его-синтонність з розладом? Вбачали в РХП частину власної ідентичності?
Думаю, впродовж 11 років це воно і було. Я не замислювалася над тим, що хочу позбутися РХП. Я просто навчилася з цим жити, вдало приховувати. Навчилася у цьому процесі добре брехати і вивертатися. Суть у тому, що іноді близькі не знають, що тобі потрібна допомога, не здогадуються про масштаби проблеми.
Я І «КАТЯ»
Яким видався Ваш шлях до себе теперішньої?
Коли ще тільки розпочиналися компенсаторні епізоди, батьки пробували мене підтримувати. Вони хвилювалися, знайшли мені психолога, зводили до психіатра. На той час теми РХП було критично мало в інфопросторі. Мені здавалося, що я одна з тисяч людей у світі. І я не замислювалася, що, можливо, в сусідньому під’їзді якась дівчина теж тим самим займається. Батьківської допомоги виявилося недостатньо, згодом їхня підтримка змінилася на принижування. Коли вони дізнавалися про черговий епізод, відбувалися скандал чи сварка. Напевно, батьки не знали, як це працює. Як люди зі здоровим підходом до харчування, вони не розуміли, чому це не можна зупинити.
Зміни почалися, коли я у 26 років переїхала з батьківської домівки до іншого міста. Я пішла з місця, де неможливим було зцілення. І зіштовхнулася зі собою. У мене ще не було усвідомлення, що треба побороти булімію, яка живе зі мною вже бозна-скільки часу. Я дуже виснажилася, було бажання стати нормальною. Захотіла стосунків, мені складно давалася емоційна близькість навіть із друзями. Я зрозуміла, що РХП краде мій час. Знемоглася від самих епізодів, втомилася витрачати гроші на їжу. Зрештою, замислилася, що одного разу можу так і померти. Тож почала рефлексувати про те, ким я є, що з моєю самооцінкою, чому я боюся проявлятися, чому маю стільки агресії. Читала окремі книжки з психології. Прагнула зрозуміти причину, чому зі мною це сталося. Відслідковувала тригери, патерни своєї поведінки. Я змушена була це зробити, бо не мала грошей на психотерапію. Але з терапевтом, думаю, пройшла б цей шлях набагато швидше. Я почала не з побудови алгоритму, як вживати їжу, а з глибинних запитань до себе. Це тривало пів року. Якісь практики мені підказувала сестра, яка є психіатринею. Я працювала зі самооцінкою, внутрішнім соромом.
Дізналася, що є метод, за яким «внутрішнього критика» відділяють від себе, щоби він не паскудив життя. Я подумала, що можна так зробити зі своєю «хворою часткою», назвала її «Катя», уявила у вигляді людини.
Якою була Ваша «Катя»?
У моїй уяві постала дитина 10–12 років. «Катя» не була негативним персонажем, хотіла мені добра. Її хитрість і підступність спровокована її болями, пораненнями. «Катя» – емоційна, тривожна і затиснута. Я багато з нею говорила подумки, інколи – вголос. У процесі, коли я її відділила від себе, зрозуміла, які наративи вона в мою голову впускала. Я навчилася чути, де «Катя», а де я. Тоді й вирішила зупинитися, розпочався процес одужання. Я собі постійно повторювала, що «Катя» буде говорити спочатку дуже голосно, яскраво і переконливо, але я вже вмію її чути і відділяти від себе. Пообіцяла собі, що з часом «Катя» затихне. Чи чую я її зараз? Так, чую, але дуже рідко. Цей голос тихий, мізерний і абсолютно неефективний.
Ви зазначали, що роздумували про те, ким Ви є. Як відповіли собі на це питання?
Я – глибока, цікава, непроста, самодостатня особистість. Я – добра людина, яка при цьому вміє відстоювати свої кордони і знає, де вони закінчуються, а де починаються кордони інших. Я – фахівчиня у своїй професії, а мій надлишок агресії перетворився в паливо для того, щоб рухатися вперед. Я – чудовий друг, хороша донька, любляча сестра. Я – красива, розумна жінка, яка вміє підтримати, любити і давати тепло.
ОКРЕМІ ПРОЯВИ І НАСЛІДКИ
Що впливало на Вашу самоцінність (базове відчуття гідності та вартості)?
Із самоцінністю були великі проблеми. Я переймалася тим, що мене не люблять, не приймають, не мала відчуття власної вартості. Я могла «ковтати» якісь образи, старалася бути зручною. Було страшно йти в конфронтацію, тому що всередині чатувала оця недостатність, про яку я говорила. До речі, я про це раніше не задумувалася: моя самоцінність просідала, а самооцінку я показово підтримувала – ось я худа, гарно нафарбувалася, добре одягнулася.
Окрім характерних думок про себе, чи були специфічні відчуття, порушення інтроцепції (відчуття тіла зсередини)?
Так, звичайно. У період анорексії я ніби відчувала, куди саме в тілі відкладеться їжа. Були не ситість чи переповнення, а важкість і начебто фізичне відчуття ожиріння. Шалена важкість у шлунку супроводжувала і епізоди булімії; водночас мене охоплювала тривога через потребу скинути зайве. Тіло здавалося мені безформним, набряклим.
Якими фізичними симптомами тіло реагувало на РХП?
Анорексія спричинила аменорею. Менструації відновилися, коли я трохи набрала вагу. Випало волосся на руках і ногах. Після булімії «полетіли» зуби. На шкірі живота в зоні шлунка була натерта пляма від того, що я кулаком туди тиснула, аби позбавитися їжі. Уся шкіра стала надмірно сухою, особливо на стопах. Волосся на голові було у жахливому стані, мене постійно прищило, у кутиках губ з’являлися заїди. Окрім тіла, потерпали і когнітивні функції, це ускладнювало робочий процес. Мені вдавалося працювати, та якби не РХП, було б легше. Я могла концентруватися на завданнях, але прояви розладу заповнювали весь мій вільний час поза роботою.
Як РХП впливав на взаємостосунки з іншими?
У мене були проблеми з регуляцією злості. Вдома я вступала в достатньо сильні конфлікти. А в соціальному середовищі пригнічувала свою злість, агресію: боялася бути поганою. Також я не відчувала себе сексуальною, звабливою, жіночною, а хотілося. Романтичні стосунки були, але поверхневі, нетривалі, я їх уникала. Була компанія, з якою ми весело іноді проводили час. Та вони не знали нічого більше, ніж те, як мене звати і де я працюю. Своїх друзів я знайшла після переїзду до нового міста, з ними вже були глибокі розмови. Можливо, це теж на мене вплинуло. Крім того, я сфокусувалася на пропрацюванні історії з батьками. Ми присвятили одні одним чимало вечорів, робимо це й досі. Ми заново створюємо стосунки, в яких вчимося прийняттю, розумінню і усвідомленню, що ми – одна команда. Сестра – моя найближча людина, найбільша підтримка. Якщо не вистачає внутрішньої опори, звертаюся до неї.
ПРО ПОРЯТУНОК
Чи маєте план дій на випадок рецидиву, якщо помітите «тривожні дзвіночки»?
Я розумію, що ремісія – не одужання. Але ремісія може стати одужанням у тривалій перспективі. «Катя» досі говорить, і я знаю, що вона буде зі мною жити завжди, бо це моя «хвора частка». Іноді буває, що я з’їдаю дещо більше, ніж зазвичай. Зараз я не вимірюю порції, не рахую калорії, відчуваю, що наїлась, і зупиняюся. Якщо не маю часу поїсти, то наступного разу можу з’їсти трохи більше, поки не відчую насичення. Трапляється, є важкість після їжі. Та я заспокоюю себе тим, що треба просто почекати, це минеться. До цього я тривалий час вчилася їсти, приймати те, що я їм, коригувала наративи «Каті» і контролювала процес перші пів року, а то й більше. Я доклала багато зусиль, аби сьогодні могла довіряти собі у стосунках з їжею. Я свідома того, що після певного емоційного потрясіння можу повернутися до попередньої поведінки. Чи є в мене план дій? Я знаю свій розлад в «обличчя» і буду працювати з «Катею» так, як робила це раніше. Якщо зрозумію, що не справляюся, тоді точно звернуся до фахівця.
Що хотіли би почути свого часу про РХП, зокрема тоді, коли Вам це було критично необхідно?
Що я не особлива, не одна у такому стані. Хотіла б почути про те, що від цього є порятунок. Адже я максимально зневірилася у можливості вилікуватися та прийняла думку, що мені так і доведеться з цим жити. Я потребувала розуміння, що не вчиняю якийсь злочин, не роблю щось страшне, погане і соціально неприйнятне. Хотіла би почути, що зі мною все добре, я нормальна, це хвороба і її можна лікувати.
Як діяти, коли у близької людини РХП, Ваші поради?
Мені потрібна була підтримка, допомога та розуміння, що мене люблять. Люблять і з моїм розладом також. Батькам і близьким людям варто говорити, не соромити, не звинувачувати в тому, що людина робить. Якщо стається епізод «переїдання – компенсація», то людині можуть бути необхідні обійми. Напевно, їй страшно і боляче. Було би класно, якби свого часу в мене з’явилося тематичне підтримуюче коло, де інші у ньому мали б ту ж проблему.
Прийняття власного тіла – про що це для Вас?
Прийняття власного тіла – це про впевненість, про сексуальність. Про неідеальність, яку приймаєш. Це про турботу. Харчування, спорт, красивий одяг, креми, гелі для душу, навіть споглядання себе в дзеркалі – це теж про турботу і любов. Коли приймаю власне тіло, хочу для себе кращого. До прикладу, я зараз поставила спорт на паузу, бо фізично не можу, відчуваю втому. Розумію, що мені треба дати собі час на відновлення. Тобто я приймаю такі моменти, коли мені треба більше відпочинку, емоційної турботи про себе. Раніше, коли «Катя» була зі мною ще активною, почалося би самоз’їдання: «Ти розжирієш, у тебе целюліт з’явиться». Тепер це радше про те, що мені просто потрібна пауза.
За що Ви вдячні своєму тілу?
Вдячна тілу за те, що воно сильне і витривале. Воно дуже класно відновлюється, добре піддається тренуванню. Зрештою, воно мене носить кожен день. Вважаю, воно красиве.
За що вдячні собі найбільше?
Я навчилася бути чесною зі собою, чути себе. Вдячна собі, що я завжди на своєму боці. Вдячна, що сьогодні мною керує щось добре і світле всередині. Коли мені погано, тривожно, коли я злюся, то вмію зупинитися і знаю, як себе заспокоїти. Я вдячна за ту опору і підтримку, яку собі даю.
За що вдячні світу?
Не люблю магічного мислення, але цей світ обдаровує мене добрими людьми. Я маю чудову сім’ю, яку дуже люблю. Цей світ був до мене прихильним, «підкидав» мені цікаві пригоди і події. Я ніколи не нудьгувала. Вдячна світу за його красу і за місця, де просто добре почуваюся.
Публікація підготовлена за підтримки проєкту “Психічне здоров’я для України” #MH4U