Розмова з Іриною Королець — магістеркою клінічної психології, психологинею психосоціального центру для мігрантів та біженців "KommMit" у Берліні, — про дітей, батьків та війну, посеред якої вони продовжують жити.
Чим, на твою думку, ми зараз відрізняємось від себе до війни? Чи ти ще можеш пригадати свою «довоєнну» версію?
Так, я пам’ятаю свою довоєнну версію, як і «довагітну» чи версію до одруження. Є моменти змін у житті, в яких ти не можеш вже діяти по-старому і шукаєш себе в новому ритмі. І допоки не знайдеш — перебуваєш у кризі.
Мій довоєнний час – це до 2014 року. Він відрізнявся тим, що хоч я і мала проблеми в житті, але вони, по-перше, зʼявлялися по черзі, а по-друге — я могла обирати серед них пріоритетні. А ще вони були типовими, знайомими з дитинства: хвороба, переїзд, брак грошей, пошук житла, пошук роботи…
Війна – це коли все одночасно, нове та термінове. Але старі типові проблеми водночас ніхто не скасовував.
Я стала сумнішою. Раніше радість в житті була за замовчуванням, а зараз я її постійно шукаю.
Думаю, ми всі сумуємо за собою в минулому і маємо досвід подолання життєвих труднощів, яких хотілося би не мати. І тепер замість наших бабусь кажемо: «Аби всі живі та здорові були, а то все решта пусте».
А ще легкість. Її більше немає.
Продовжу болючим питанням: чим відрізняються діти, що ростуть в умовах війни, від однолітків з мирного світу? Чи бачиш якісь скарги чи симптоми, які до війни були рідкістю?
Я консультувала дітей, які народилися в окупації або жили там тривалий час, а потім виїхали. Діти дошкільного віку можуть відставати в розвитку, бо пізнавати цей світ для них було небезпечно. Не було сприятливих умов для цього: відсутність дитячого колективу, іграшок, мами з вільним часом для казок, різноманітного харчування, невчасне надання медичної допомоги, що призводило до ускладнень.
Я бачу труднощі сепарації у підлітків. З одного боку, їм хочеться бути самостійними, з іншого — безпечно бути біля «своїх» дорослих.
Діти кожної вікової категорії частіше мають енурез, енкопрез, тики, тривожні розлади, проблеми з навчанням, замкнутість. Водночас вони слухняніші.
Дітям складно відповісти на питання про майбутню професію. Частіше називають військову.
І ще я бачу, що їм важко зрозуміти, що десь в світі є мир, літаки перевозять людей до моря, а близьких ховають не у дворі. Мрії стають дедалі простішими.
Чим відрізняються реакції дітей на травми війни від реакцій дорослих?
Дитина та дорослий, які втратили руку, злитись та сумувати будуть через різне. Дорослий буде згадувати про те, як було, коли він її мав, і про те, як могло би бути. Дитина буде думати про те, що не може зараз грати у м’яч з усіма, і що незручно їсти. Звісно, це дуже грубе порівняння, але в цілому — дитина живе теперішнім. І вона хоче, щоб батьки навчили теперішнє розуміти та жити в ньому. Тобто зробили його легшим для неї.
Як можна згладити для дітей шкоду, завдану війною? З твого професійного досвіду, що найкраще працює?
Я думаю, дитина має право знати правду про те, що таке війна (згідно з її віком), що означає це поняття й як жити тепер. Це дає логічне пояснення, чому ми робимо нетипові речі (спимо у ванній, у метро), дозволяє розробити свій план безпеки і мати вплив хоча б на щось.
Я знаю дитину, яка майже рік страждала від думки, що її бабусю після смерті просто викинули на смітник, «як шкірку від банана». Її не взяли на поховання, була окупація, і тіла людей складали в чорні пакети, які візуально нагадують сміттєві. Тому в дитини сформувалося хибне уявлення про прощання з померлою людиною.
Найкраще допомагає, коли поруч є батьки, які беруть дитину на коліна, гладять її, читають казки та можуть витримати будь-які її запитання та емоції.
Чи існує психічне здоровʼя під час війни? Чи там, де війна, воно по замовчуванню неможливе?
Тут важливо згадати, що таке психічне здоров’я. Це не відсутність діагнозу чи наявність матеріальних благ. Це стан добробуту, у якому людина може реалізувати свій потенціал, впоратись зі стресами, працювати та бути корисною для своєї спільноти.
Діти адаптувалися: вони навчаються, сваряться з однолітками та батьками, мають хобі й думають про кохання. Питання в тому, що власних сил та зовнішньої підтримки на це йде значно більше. Важче конкурувати з тими, хто тренується й навчається в спокійних умовах (наприклад, спортсменам на міжнародних змаганнях або абітурієнтам). Тому розвиток соціальних послуг у громаді є надзвичайно важливим.
Зараз багато говорять про посттравматичний ріст, зокрема тому, що цей феномен дає надію. Чи ти бачиш приклади посттравматичного росту в своїй практиці? І чи можливий він у дітей?
Я психологиня. До мене приходять ті, хто не має посттравматичного зростання. Якщо ми ставимо собі за мету його отримати, то можемо відчувати пригнічення через те, що досі відчуваємо себе нещасливими чи думаємо про минуле, а от хтось вже розпочав бізнес і повторно одружився. Зростання – це ніби про відкриття чогось такого, що не було б можливим без травматичної ситуації. Люди можуть знаходити сенси у втраті, відкривати благодійний фонд або отримувати диплом лікаря, щоб допомагати людям у подібних ситуаціях. Але можна впоратись із наслідками травми і без цього. Наново сміятись, мріяти, пам’ятати про втрату — нічого кардинально не міняючи у своєму житті. Але так, він є. І у дорослих, і у дітей.
Останні кілька років ти працюєш в Німеччині. Чи можеш більше розповісти про свою роботу? Чим вона відрізняється від тієї, яку ти робила в Україні?
Я працюю з українцями та біженцями з інших країн (іноді з допомогою перекладача). Допомога людям у кризі відбувається зазвичай за одним алгоритмом. Але події, що викликають цю кризу, у всіх різні. У моєму випадку, люди часто мають труднощі з адаптацією, насильством/катуваннями на батьківщині та через безпосередній досвід окупації чи ракетних обстрілів. Є річ, яка об’єднує всіх: люди хочуть, щоб їм вірили. Сама процедура доведення того, що ти є постраждалою особою, є травматичною для людини (це часто потрібно в суді для надання статусу біженця людям з інших країн або для покарання винуватців). Травматичною є байдужість: коли хтось бачив, як тебе кривдили, і нічого не зробив. Так, всім людям потрібна людина, яка скаже їм підтримуючі слова. А ще всім потрібні закони, що зможуть їх захистити. Мені шкода жінок з країн, де насильство з боку чоловіка дозволене, твоя ж родина може тебе вбити, а ти, навіть якби і вміла писати, не маєш інстанції, куди звернутись.
Які відмінності бачиш в системі охорони психічного здоровʼя Німеччини порівняно з українською?
В Німеччині існує державне медичне страхування, яке людина самостійно оплачує зі своєї заробітної плати або за нього платить держава, якщо роботи немає. Є фіксована кількість лікарів, яка розрахована на певну кількість населення. Їх мало, плюс існує дефіцит кадрів. Тому є довгі черги, щоб потрапити на візит до лікаря (від одного місяця до року). Проте завжди можна отримати невідкладну допомогу у сімейного лікаря з негайною госпіталізацією та операцією, якщо є потреба. Оплата будь-якого лікування (зокрема, лікування онкології, гемодіалізу, протезування) здійснюється за рахунок держави. Профілактиці приділяють багато уваги, бо це дешевше для держави: профілактичні огляди для раннього виявлення захворювань, курси здорового харчування, вправи тощо. В лікарнях люди лежать ледь не втричі менше часу, є патронаж на дому, мобільна бригада з психіатром для тих, хто боїться лікарень. Сімейний лікар може подзвонити вночі і повідомити, що отримав щойно лабораторні аналізи і вам потрібно прийти завтра за антибіотиками, або повідомити, що до вас вже виїхала швидка допомога. До речі, перелік причин, з яких ви можете її викликати, дуже обмежений. Якщо вас не госпіталізують – ви платите дуже високий штраф (власне, як і за все). Розвинена система груп взаємопідтримки. Громадські організації беруть участь у конкурсі для надання послуг за рахунок державних коштів. Звісно, в маленьких містах набір послуг і фахівців значно менший. З лікарем не прийнято сперечатися. Найпоширенішим засобом лікування від усього є провітрювання кімнати, ромашковий чай, прогулянка на свіжому повітрі.
Чи є щось, про що ти б хотіла ще розповісти поза моїми запитаннями?
Хочу сказати, що виховання дітей — це робота, на яку також потрібно закладати свій час. Якщо це робити, то уроки, прибирання, привчання до чистки зубів будуть сприйматись як норма, а не як щось, що заважає відпочити. І потрібно планувати час для відновлення. Це вимагає звички та фантазії, але це можливо.
Також батькам варто частіше згадувати, що вони виховують дитину у складних умовах. І мені б хотілося, щоб вони частіше чули: «Ви так чудово справляєтеся», «Ви такий молодець», «Звісно, ви зробили би ще більше, якби могли», «У вас неймовірна дитина».
Що ти думаєш про батьківське відчуття провини перед дітьми через війну? Чи можна з ним щось зробити, і чи потрібно? Наприклад, коли я виїхала з донькою за кордон, то відчувала через це провину. І коли повернулась, теж. Бо як не крути, не маю для неї світу без війни.
Дорослим важливо вміти брати на себе відповідальність і розділяти її. Ти відповідальна за життя та здоров’я власної дитини. Відчуття провини при вихованні дітей є шкідливим. Тоді ти робиш щось не тому, що вважаєш це правильним, а тому що не можеш впоратись зі своїми емоціями. І виходить, що це може бути корисним тобі, а не дитині. Батьки часто спокутують провину перед дітьми: через розлучення, брак коштів, переїзд. Фактично, ми розуміємо, що спричинили дитині дискомфорт. Але саме тут і варто розділяти відповідальність з іншими людьми. Не ти винна, що війна прийшла в твою країну, а той, хто напав.
Діти впораються зі злом навколо, якщо їм буде на кого спертися та за них буде хтось боротися. При опрацюванні травматичного епізоду вони часто з усмішкою згадують, як хтось їм подарував іграшку, виніс із палаючого будинку, пригостив цукеркою, обійняв. І з таким сумом «у мирний час» згадують момент, коли на них не було часу.
Ми знаємо цінності нашого ворога: підпорядковувати собі інших через залякування та мовчання. Я вибираю показати дитині свої.