Катерина Ткачишин — психологиня, схема-терапевтка в процесі акредитації. Про діагноз розладу дефіциту уваги та гіперактивності (РДУГ) Катерина дізналася вже у дорослому віці. Тепер психологиня ділиться досвідом, розвінчує міфи навколо розладу і розповідає, як особливості можуть стати перевагою.
Існує думка: якщо дитина добре вчиться (або дорослий успішний в роботі), то в них не може бути РДУГ. Що ти про це думаєш?
Те, що дітям і дорослим зі РДУГ важко зосередитися, зовсім не означає, що вони не здатні цього робити. У таких людей є особливість — гіперфокус. Якщо людині з РДУГ щось цікаво — а це можуть бути й конкретні навчальні дисципліни, — вона може досягати успіхів у певній галузі. Якщо ж тема нецікава, запам’ятати її буває надзвичайно складно.
Я завжди наголошую, і це доведено нейробіологами: наш мозок — як пластилін. Так, іноді він ліпиться важко, але загалом ми адаптуємося. Коли є щире бажання та потреба, ми можемо робити неймовірні, а часом і «неможливі» речі. Тому труднощі з концентрацією чи запам’ятовуванням у людей із РДУГ не означають неспроможності. Просто їм потрібні інші умови, соціальна підтримка, внутрішня мотивація і, звичайно, більше часу, щоб засвоїти інформацію.
Але якщо людина з РДУГ враховує свої особливості, отримує підтримку, витратить зусилля й адаптується — повірте, більш компетентного спеціаліста в конкретному питанні годі й шукати. Через гіперфокус та інші нейробіологічні особливості такі люди надзвичайно глибоко занурюються в тему й помічають закономірності, яких не бачать «нормотипові» люди.
Тому це міф — думати, що якщо людина добре навчалася, то в неї не може бути РДУГ. Навпаки, вона могла інтуїтивно напрацьовувати стратегії, аби опанувати, наприклад, «ту кляту математику». Люди з нейровідмінностями, стикаючись із соціальним осудом, часто вчаться маскуватися: докладають надзусиль, щоб уникнути критики. Зовні всі бачать відмінника, але мало хто уявляє, якою ціною це далося — скільки часу, енергії та ресурсу витрачено.
Ще одна думка, яку часто можна зустріти в соцмережах: «зараз у всіх РДУГ». Чи помічаєш тенденцію до гіпердіагностики, «приписування» симптомів?
РДУГ дуже довго залишався недодіагностованим, особливо у дівчат і жінок. Так само недіагностованими були дорослі, адже тривалий час вважалося, що цей розлад «зникає з віком». Та мозок із віком ніхто не міняє — РДУГ є нейроособливістю, і принципи роботи мозку залишаються незмінними. Змінюються лише наші стратегії адаптації в різних соціальних і життєвих контекстах.
Через кращу доступність діагностики ми бачимо зростання кількості виявлених випадків, як у дітей, так і в дорослих. І тут виникає відчуття, ніби це епідемія чи гіпердіагностика. У мене самої був момент усвідомлення: я пробувала всі відомі методики тайм-менеджменту й організації, але вони не працювали. І я відчувала себе «поламаною». Переломним стало питання моєї терапевтки: «А що, якщо ви дійсно така і є?». А також випадок у професійній групі, де чоловік описав ті самі труднощі, що й у мене. Саме тоді я склала факти докупи й запідозрила у себе РДУГ.
Я не думаю, що люди, які справді мають цей розлад, хочуть його собі «приписати». Більшість із них радше мріяли б бути нормотиповими, адже часто доводиться буквально «танцювати з бубном», щоби вписатися у норми суспільства: синхронізуватися в часі, налагодити режим дня чи робочий ритм. Для когось навчитися запізнюватися «лише» на 10 хвилин, а не на дві години — це результат величезних зусиль, — і вони просто не працювали. І лише після скеровування на діагностику виявлялося, що у 97% із них є нейроособливості.
РДУГ справді можна сплутати з іншими розладами. Труднощі з увагою також формуються через користування інтернетом, швидкий і яскравий контент. Це може створювати враження симптомів РДУГ у людей, які насправді мають інші труднощі. Але це вже питання не гіпердіагностики, а браку психоедукації про нейророзвиткові розлади загалом.
Це не стільки «епідемія» чи «мода», скільки вихід із тіні. І я, чесно кажучи, радше «за» гіпердіагностику — якщо це означає більшу толерантність і видимість людей із РДУГ, ніж замовчування проблеми.
До того ж треба пам’ятати про когнітивні викривлення. Коли ми часто зустрічаємося з певним явищем, нам здається, що «це тепер у всіх». Але це лише хибне узагальнення. Насправді просто з’явилося більше людей, які діагностуються, отримують голос і говорять про себе. І це дуже добре.
Як РДУГ впливав на твоє навчання в дитинстві? Як тобі вдавалося добре вчитися попри труднощі з увагою?
Мені іноді вдавалося добре вчитися, а іноді ні. Я могла показувати гарні результати з предметів, які мені подобалися. Там я завжди мала високі оцінки, бо уважно слухала на уроках і легко запам’ятовувала матеріал, особливо коли вчитель цікаво пояснював.
Зі складними для мене предметами все було інакше. Коли часу подумати бракувало, а потрібно було працювати з тією ж швидкістю, що й інші, мене охоплювала тривога. Я робила дурні помилки через стан, який називала «трясучкою». Тепер я розумію: лобна кора, яка відповідає за виконавчі функції, у людей з РДУГ працює інакше. У стресі «центр управління польотами» вимикається у всіх, але в мене він ще й починав «барахлити», видаючи дивні результати.
До 9 класу в мене була велика проблема з розділовими знаками. Хоч я писала чудові твори, зʼїдала у текстах майже всі коми. Моя вчителька з української мови доклала титанічних зусиль, аби допомогти мені писати з усіма потрібними знаками: диктанти, вправи, постійні нагадування. Вона фактично виконувала роль моєї «лобної кори», яка мала контролювати процес і бути уважною. І завдяки цьому я написала випускний диктант на 12 балів без жодної шпаргалки, не «профітькавши» жодної коми, тире чи двокрапки. Це показує, наскільки важливим є безпечний і підтримуючий дорослий для дитини з РДУГ.
З математикою все було навпаки. Таблицю множення я так і не засвоїла — мене змушували, сварили, навіть били, і цей досвід залишився травматичним. В результаті я відчувала, що «тупа», уникала предмету, займалася на уроках чим завгодно, тільки не математикою.
Насправді навчання стало моєю гіперкомпенсацією. Через булінг у школі й відчуття «білої ворони» я доводила собі й іншим, що я «не така погана», досягаючи результатів у навчанні чи позашкільних активностях.
У магістратурі з психології я зрозуміла, що краще сприймаю інформацію на слух і в процесі обговорення. Читати діагностичні критерії було для мене мукою, я плакала від відчаю., що не можу їх запамʼятати. Але як тільки ми з одногрупниками почали готуватися разом, проговорювати матеріал, малювати схеми — інформація закріплювалась. У мене з’явився навіть свій стиль конспектування: стрілочки, блок-схеми, візуальні позначки. Це відповідало тому, як я мислю.
Я краще зосереджуюся, коли паралельно є дрібна моторика: граюся прикрасами, перебираю волосся, роблю якісь рухи, малюю монотонні візерунки на полях зошитів. Це допомагає підтримувати увагу і, як виявилося, називається стимінгом. Тривалий час сприймати інформацію без руху мені важко, тож я завжди шукала способи «достимулювати» себе.
Як ти думаєш, чи змінилося би щось, якби РДУГ було тобі діагностовано в дитинстві, а не в дорослому віці?
Мені важко сказати, чи щось би кардинально змінилося, якби я дізналася про свій РДУГ у дитинстві. Можливо, навіть добре, що я не знала тоді про свій розлад. Адже, ймовірно, уваги до мене помножилося, а увага ця була не завжди позитивною. Булінгу, якого й так вистачало, могло би стати ще більше.
Я не думаю, що діагноз у дитинстві вберіг би мене від тих неприємних досвідів, які я мала через нерозуміння власних особливостей. Так, можливо, я знайшла б інші стратегії адаптації, але сумніваюся, що вони дуже відрізнялися б від тих, які я сама інтуїтивно виробила.
Водночас я бачу і свій плюс у тому, що дізналася про РДУГ у свідомому дорослому віці. Коли ти вже сформована особистість, легше подивитися назад і сприйняти свій досвід без руйнівного впливу на самооцінку. Тому я вважаю, що добре так, як є.
Я щаслива, що дізналася про свій розлад у 23, а не у 43. Це зекономило мені багато часу на пошуки ефективних стратегій копінгу, і дало шанс почати працювати з цим раніше. Для мене це питання контраверсійне, але я залишаюся при думці: добре, що все сталося саме так.
Чи РДУГ зараз впливає якось на твоє життя у різних його сферах? Що з цим допомагає?
Звичайно, РДУГ впливає на всі сфери мого життя. Якби я цього не відчувала, можна було би сказати, що розладу немає. Це особливість мозку, яку не можна «викинути у вікно». Якими б класними не були копінг-стратегії, які б ліки ти не приймав, рано чи пізно ці особливості проявляються.
Мені важко назвати сферу, де РДУГ ніяк не нагадував би про себе. Просто я навчилася непогано менеджити свої симптоми, тому оточення часто цього навіть не помічає і думає, що я «нормальна».
Найбільше мій розлад відчутний у побуті. Я ненавиджу прибирати — для мене це багаторівневий і надзвичайно енергозатратний процес. У мене не вистачає сил на продукування послідовності дій і на саме прибирання. Тому я виробила лайфхаки. Наприклад, маю «чергову коробку»: просто згрібаю туди все, що розкидано, і вже потім розбираю. Це зменшує відчуття хаосу.
Щоб мотивувати себе на вологе прибирання, я використовую засоби з приємним запахом або додаю ефірні олії. Так формується позитивна асоціація. Крім того, я створила «ритуал входу в прибирання»: згрібаю речі в одне місце, вмикаю енергійну музику — і лише тоді можу почати. Але якщо я виснажена, жоден ритуал не допоможе.
Найбільший виклик для мене — сенсорна чутливість. Нервова система людини з РДУГ погано фільтрує стимули, і мозок стає «порохотягом», який збирає все: звуки, запахи, рухи. У результаті — «перегрів процесора» і відчуття, що комп’ютер завис.
Я навчилася відслідковувати симптоми перенавантаження й ловити момент. Але бувають зриви: тіло напружене, сльози течуть, нічого не можу робити. У такі моменти рятує нюх — ефірні олії знімають напругу. Допомагає також вода: ванна з морською сіллю, приємні запахи, приглушене світло. Це дає можливість відновитися.
Я практикую різні методи для профілактики: регулярну фізичну активність (особливо вправи на баланс), щоденні дихальні практики, моржування, збалансовану дієту з достатньою кількістю білка й клітковини. Додаю медитацію та мантри — це збирає мене докупи й стабілізує.
Як це — бути психологинею, яка має РДУГ? Чи обговорюєш це з клієнтами? Чи це впливає на терапевтичний процес?
Я скажу чесно: прекрасно. Так, є свої нюанси. Наприклад, іноді мені важко впоратися з графіком: я можу призначити консультацію на один час, але якщо не помічаю сенсорного перенавантаження, а воно стається, я просто не здатна працювати. Раніше я переступала через себе і все одно проводила сесії, але згодом зрозуміла, що це провальна тактика. Тепер я так не роблю.
Я відверто попереджаю клієнтів, що таке може бути. Якщо запізнююся — компенсую час. Якщо доводиться переносити зустріч — пояснюю, чому. Я не приховую, що маю РДУГ. Проговорюю, як саме мої особливості можуть впливати на роботу, і людина може вирішити, чи їй окей зі мною працювати.
Я залишаю за собою право поважати свої нейроособливості, а інша людина має право відмовитися, якщо їй не підходить. Бо я не зроблю себе «суперпунктуальною». Мій мозок працює інакше, і я це визнаю. Умови ми обговорюємо завчасно: наприклад, у терапевтичному контракті передбачено буферні півгодини на випадок запізнень. Це сильно знижує напругу і для мене, і для клієнта.
У мене є свої ритуали входу в робочий процес. Між консультаціями завжди пів години перерви, а то й година. Я не можу працювати, як деякі колеги, «одна сесія за одною». Перед роботою я обов’язково роблю собі каву чи чай, наливаю воду, запалюю пахощі. Це як сигнал: простір підготовлений, можна починати. Без цього я не вхожу в роботу, навіть якщо запізнююсь.
Ці дрібні ритуали допомагають мені зібратися і бути у фокусі. І вони стали частиною моєї професійної системи, так само, як супервізія і дотримання терапевтичних рамок.
Клієнти кажуть, що вибирають мене за «живість». Зі мною легше розкритися, бо немає відчуття пластмасової експертності, яка, на жаль, часто присутня в психотерапії. Але ця відкритість не означає відсутності меж. У роботі я дотримуюся правил, і в мене є структурованість — просто вона інша: організований хаос, який працює.
Моя емпатійність і чутливість — ще один ресурс. Я дуже тонко орієнтуюся на власні відчуття й можу «потрапити в яблучко» — знайти найболючішу точку, бережно її відкрити й запустити процес зцілення. До мене часто приходять не з простими запитами, а зі складними розладами, коморбідностями. І саме моя «хаотична, але організована» структура мислення дозволяє мені з цим працювати ефективно.
Я щаслива, що знайшла цю професію, якою живу і яку люблю. Так, РДУГ приносить труднощі, але коли ти не борешся, а дружиш зі собою, ці особливості стають твоїми сильними сторонами. Тому я переконана: люди з РДУГ можуть бути дуже класними психологами.
Що ти могла би порадити людям, яким нещодавно діагностували РДУГ і вони не знають, що з цим робити?
Найперше — не ховайте себе й не ставте на собі хрест. Діагностика — це не вирок і не клеймо «хворого» чи «неправильного». Це квиток у краще, щасливіше, наповненіше життя.
Коли ви знаєте свої особливості, то отримуєте можливість знайти способи, які допоможуть адаптуватися і зменшити труднощі. Вони все одно будуть, бо ви — це ви. Але тепер у вас є вибір: або скаржитися і жаліти себе, або знайти спосіб перетворити свою «колючку» на ресурс, що працюватиме на вашу користь.
Так, будуть моменти, коли буде важко, коли симптоми братимуть гору. Але чим менше ми воюємо з собою і чим більше шукаємо підходів до себе — тим якіснішим стає наше життя, наші стосунки й професійна реалізація.
РДУГ робить людину більш уважною до себе, більш відповідальною й чуйною — якщо вона обирає шлях дружби з собою, а не боротьби. Ми вчимо нормотипових людей бути відкритішими, спонтаннішими, ближчими до себе справжніх. Бути «диваком» із РДУГ — це привілей, хай і непростий. Принаймні, мій досвід підтверджує: попри всі труднощі, це унікальний ресурс і величезна сила.
Публікація підготовлена за підтримки проєкту “Психічне здоров’я для України” #MH4U