«Моя особистість єдина, а розщеплення – це лише механізм захисту, – пояснює героїня інтерв’ю, у якої діагностований дисоціативний розлад ідентичності (ДРІ). – Маю декілька блокнотів, в які занотовую свої спогади, важливі моменти, думки. Всі мої альтернативні особистості, а їх, здається, більше восьми, записані в одному з таких блокнотів. Деякі з них пішли, інші залишаються зі мною і досі, зокрема „Параноїк“, „Зек“, „Дитина“, „Спокусниця“. Коли хтось виходить назовні, у мене змінюється голос, міміка, жести, стиль одягу. Наприклад, іду в кав’ярню і розумію: не можу сховати свого „Злого Зека“. І ось я вже навприсядки слухаю з телефона шансон… Коли з’являється „Дитина“, вона хоче гратися, малювати. У мене є для неї спеціальна скринька з чудернацькими дитячими дрібничками. Іноді я спостерігаю внутрішні діалоги, коли всі вони між собою розмовляють, сваряться, знаходять консенсус».
ДРІ передбачає присутність у людини двох і більше окремих станів особистості. В основі розладу – збій у здатності людини інтегрувати різні аспекти своєї ідентичності, пам’яті та свідомості. «У дитинстві я була „розірваним“ дитям без дорослого, – пригадує оповідачка і підсумовує: – Тепер можу порівняти себе з диригентом, який контролює, коли і кому звучати. Він впевнений у собі, з рішучістю і мудрістю долає життєві перешкоди. Зараз я відчуваю власну силу. Раніше ж думала, що зі мною щось не так, аж поки не дізналася, що моя особистість зазнала розщеплення. Проте ці частки можна поєднати, інтегрувавши їх у цілісне „Я“».
Співрозмовниця обрала анонімність. Її історія відверта, сповнена болю і надії водночас: «Можливо, хтось у цій розповіді впізнає себе і зрозуміє: все не так страшно, як може здаватися. Мій дисоціативний розлад ідентичності – моя особливість, яка при ефективній компенсації дозволяє жити повноцінне життя».
«ХТО КАРАЄ, ТОЙ ЛЮБИТЬ»
Що Вам потрібно, що важливо, аби почуватися у безпеці?
Мій внутрішній «Параноїдний Спостерігач» присутній тут під час нашої розмови. Мене постійно переслідують думки про те, що хтось може прослуховувати телефон, підглядати через камеру. Я розумію, що це не так, кажу собі – світ безпечний. Але ця настороженість повсякчас зі мною.
Я довго прямувала до того, щоб добре почуватися. Вибудувала власну стратегію розуміння себе і навколишнього світу. Раніше, до терапії, було важко це втілити, а в дитинстві – й поготів. Зараз для мене безпека – це про передбачуваність, стабільність і про дистанцію від небезпечних людей. Я одразу помічаю умовні «червоні прапорці» у поведінці, проте окремих людей не можу викреслити зі життя, бо нас поєднують родинні зв’язки. Тому обмежую контакти з ними.
Три з половиною роки я перебуваю в терапії. Після початку війни в Україні відчула, що самостійно не справляюся. З дитинства існувала стигма: якщо ти не такий, як усі, тебе не приймуть у соціумі, бо ти – прокажений, неповноцінний, неліквідний. Ще від бабусі часто чула словосполучення «дім божевільних». Я остерігалася «караючої психіатрії», боялася щось розповісти про свій стан батькам, адже вважала, що мене примусово заберуть у психіатричну лікарню, прив’яжуть до ліжка і там залишать. Тому треба було дбати про фасад свого психічного стану. Я активно підтримувала видимість краси, успішності, умовної нормальності, дотримувалася певних манер, правил спілкування з людьми. Водночас іноді усвідомлювала, що впадаю в афективні стани, коли емоції ставали неконтрольованими.
Причини ДРІ – комплексні. Травма в анамнезі, зазвичай це жорстоке поводження в дитинстві, майже завжди є характерною для людей з дисоціативними симптомами. Але не всі, хто пережив травму, мають такі розлади, тому цей зв'язок не є причинно-наслідковим. Варто враховувати і якість стосунків зі значущими дорослими: якщо не сформувалася безпечна прив’язаність, то більшою є схильність до використання дисоціацій. Є ще низка факторів, які ускладнюють ситуацію: насильство починається в ранньому віці; насильство є серйозним і довготривалим; дитина має більш виражену природну здатність до дисоціації; немає іншого дорослого, який би втішив та емоційно підтримав тощо. Чи досліджували причини і чинники виникнення розладу саме у Вашому випадку?
На моєму прикладі добре простежується біопсихосоціальна модель походження психічних розладів. Навіть зростаючи в одній сім’ї, діти можуть мати кардинально різний темперамент. Спостерігаючи за своїми сиблінгами, я бачу, наскільки по-іншому вони сприймають світ. Моя сенситивність – не вибір, а генетично закладена особливість психіки. Моя мама – достатньо межова, схильна до афектів, її може вивести із себе найменша дрібниця. Вона безумовно вірить у силу магічних знаків і послань. Крім того, їй бракувало відповідальності у сфері виховання дітей. Наприклад, у шість років на мене поклали значну частину побутових питань, які мали б виконувати дорослі, як-от оплата комунальних послуг чи догляд за молодшими дітьми. Мене могли забути забрати з дитячого садка, а якось я загубилася на ринку. Мама любила нас по-своєму, плекаючи надію, що ми з усім справимося в житті самостійно. Мій тато має психопатичні, садистичні риси. Свої внутрішні негаразди він проєктує на інших. Ти для нього завжди будеш нікчемним, непотрібним. У дитинстві я мала кличку «баба Яга», почувалася поганою, дефективною. Водночас відчайдушно прагнула заслужити безумовне прийняття і любов, які неможливо було таким чином отримати. Батько у вихованні керувався фразою: «Хто карає, той любить». Діти мали бути покірні, терплячі, часто нести покарання ні за що. Іноді це виглядало як знущання заради того, щоб «зламати». Я не ламалася, натомість, дисоціювалася в такі моменти. Могла не відчувати болю, або не чути голосу людини, наче відлітала в цей час кудись. Дуже ранило, коли виганяли з дому, а я малою не мала куди подітися, тож вимушено терпіла постійні приниження. Ми жили у складних умовах: багатодітна сім’я, кілька різних поколінь під одним дахом, постійна нестача грошей.
Не плекала жодних надій на майбутнє, мала хіба один план – вижити. Моя самоцінність роками залишалася хронічно заниженою. Якось у розмові з психотерапевткою я раптом усвідомила, що почуваюся ганчіркою, об яку витирають ноги на вході в метро. Дитиною я не мала підтримки; ділитися чимось із батьками було марно – за щирість можна було лише «отримати на горіхи». Доводилося постійно підлаштовуватися під їхній настрій: тільки коли він був добрим, я почувалася в безпеці.
РІЗНІ СТАНИ – ОДНЕ «Я»
Поява різних станів особистості часто є радикальним способом пристосування до життя, сповненого страждань, – засобом відокремитися від них. Тобто, дисоціація – захисний механізм, що допомагає впоратися з травматичним досвідом. Вона передбачає помітні розриви у неперервності відчуття власного «Я». Як це проявляється у Вас?
Маю багато прогалин у пам’яті, у процесі психотерапії повертаються спогади, з’являються флешбеки. Все наче інсталюється, поступово збирається докупи. Раніше я не могла контролювати «перемикання» між станами особистості, кожен із них поглинав мене повністю. Мої думки і поведінка залежали від того, яка з альтернативних ідентичностей брала верх у той момент.
До 19 років моє тіло ніби заніміло. Я не відчувала фізичного болю, наче психіка вимкнула чутливість, щоб захистити мене. У стресі я відсторонювалася від себе. Так і жила, допоки не почала наближатися до межі. Наприклад, коли в особистих відносинах траплялися сварки, я входила у стан афекту, з’являлися суїцидальні думки: хотіла все одномоментно завершити, перервати. Мене стримувало «Спостерігаюче Его» – я поверталася до себе, давала собі час, стишувалася. Безпосередньо в терапії я почала помічати як проявляється «Афективна Дитина», з нею було складно. Вона хотіла, щоби значущий для неї дорослий витримував і приймав ці афективні стани. Тож я стала тією людиною, яка доростила та інтегрувала цю частку. Буває, гуляю вулицею і дозволяю «Дитині» вийти. Я постійно контролюю цей процес: усі вони, так би мовити, сидять у мене під фасадом. Прислухаюся, чого зараз хоче моя «Дитина». А вона бажає вибігти на клумбу! Та я навчилася з нею домовлятися: слухати, приймати, задовольняти потреби. Хоча був такий період, коли доводилося робити дурню, яку хотіла ця дитина. У суспільстві поблажливі до дитячих витівок, тоді як подібна поведінка дорослої жінки може виглядати дивно.
«Зек Вася» – так жартома називаю один зі станів особистості, який досі не вдалося компенсувати. Він з’являється, коли трапляються ситуації «не на життя, а на смерть». Змалечку я розуміла: може трапитися так, що доведеться піти з дому або побитися з кимось старшим і міцнішим. Я не могла це реалізувати, моя агресія відщеплювалася. Моєму «Зеку» притаманна психопатичність, у нього відсутні емпатія, толерантність, етика. Цей внутрішній «демон» може проявитися в темному небезпечному провулку, він готовий блискавично вступити в сутичку. Це схоже на тваринний інстинкт, спрямований не на напад, а на виживання. У мені є «страшний звір» у вигляді брутального й недалекого чоловіка 40 років, який відсидів тюремний термін. Він володіє сленгом, має низький голос, свої специфічні повадки. Він нікого не поважає: коли виходив до моєї психотерапевтки під час сесії, йому було байдуже, що я можу зіпсувати з нею стосунки через його розмови. Знаю точно, що «Зек» виривається назовні тоді, коли мене критикує і ображає батько, який розуміє хіба мову сили. Теж мала досвід, коли він проявився і спроєктував агресію на терапевта під час групової роботи. Але я тоді знаходилася в безпечному середовищі серед фахівців. Цей досвід став цілющим: я усвідомила, що моє саморозкриття не стало крахом, не потрібно виходити з вікна у такому стані; побачила, що мене приймають різною. Жити під бутафорним нарцисичним фасадом, який я довго зводила, набагато складніше. Афективні, дисоціативні стани займають зараз 1 % мого життя в рік. А фасад я тримала 100% часу, там не йшлося про ідентичність, замість неї – пустка. Зараз мене ніби зібрали з різних часток воєдино: «Дитина», «Істеричка», «Акторка», «Зек», «Працелюбна Бабуся»… Нарешті не потрібно вдягати маску, грати роль на публіку, бо є «Я».
Чи маєте в анамнезі інші розлади, коморбідні стани?
Окрім ДРІ, маю межовий розлад особистості. Вчуся балансувати, можу вже багато чого витримувати, зменшилися прояви афектів. З’явився надійний, стабільний зв’язок, сформувалася безпечна прив’язаність з терапевтом. Це інтегрувалося всередині мене, закрилися базові потреби. Я начебто повернула собі дитинство, якого не було. Крім того, у мене в анамнезі КПТСР, РХП і ОКР. Зараз я в дистимії, лікуюся медичними препаратами. Вперше в житті відчула, як це чудово, коли немає рекурентних надокучливих думок. Вони лунали в моїй голові як постійний карнавальний гул. Уявіть одночасний звук з радіо, телевізора і з якогось концерту. Лише після прийому медикаментів я змогла все це «вимкнути».
Якісна діагностика і відповідне лікування, а саме, тривала психотерапія, збільшують імовірність досягнення значного прогресу: посилення контролю над власною поведінкою, зменшення частоти «перемикань» та інтеграцію індивідуальностей. Тут постає питання важливості якісної співпраці психотерапевта і клієнта. Що виявилося для Вас визначальним у цій взаємодії?
У час, коли я починала пошуки свого фахівця, ще не зовсім розуміла, чим відрізняється психолог від психіатра. Мій перший психотерапевт переважно мовчав під час сесій. Це підсилювало мою тривогу, викликало фрустрацію, переляк. Боялася, що фахівець розсекретить, що я не така, як всі, і скерує у божевільню. Тепер усвідомлюю, що потребувала теплого віддзеркалення та безпечного прийняття. Згодом знайшла психолога в соцмережах, це був вкрай невдалий досвід. Я переживала постійну ретравматизацію, бо фахівець міг скасувати сесію за кілька хвилин до початку. Лише з моєю нинішньою психотерапевткою я відчула себе в безпеці й отримала полегшення. Щоб передати те, що коїлося в моїй голові, я малювала – це були зображення у стилі Босха, які пояснювали мій стан краще, ніж слова. Крок за кроком ми занурювалися у природу моїх емоцій та «перемикань режимів», досліджували, яке ж воно – моє справжнє «Я».
На початку терапії ми з психотерапевткою виявили чимало моїх дисфункційних схем, зараз їх кількість значно зменшилася. Я знаю свої болючі місця, вони активуються конкретними тригерами. Розумію, що можу втрапити у стан афекту в певній ситуації, але проконтролюю це, бо маю витримку, внутрішні опори. Моє «Я» значно виросло: з малої хаотичної у поведінці дитини – до зрілої жінки, яка приймає свої особливості. Хочу ділитися своєю історією, адже прагну долати стигми, руйнувати стереотипи. Можливо, хтось у цій розповіді впізнає себе і зрозуміє: все не так страшно, як може здаватися. Мій дисоціативний розлад ідентичності – моя особливість, яка при ефективній компенсації дозволяє жити повноцінне життя.
ПОТРІБНА ПІДТРИМКА
Продумували план дій на випадок кризових ситуацій або станів?
Ні, такого плану не маю. Нещодавно близька мені людина долучилася добровольцем у військо на «гарячий» напрямок. Коли я про це дізналася, було настільки погано, що промайнули думки викинутися з вікна. Емоції вирували, всередині панували суцільна метушня і страх. Як я з цим впоралася? Три години лежала в ліжку, не ворушилася, заземлялася. Теж використовувала практику Шавасани, техніки м’язової релаксації. Тобто, застосовувала багато методів стабілізації тіла, впливаючи так на свою психіку. Крім того, моє «Спостерігаюче Его» достатньо розвинене, щоб розуміти, що відбувається, і впливати на це. Також я завжди можу звернутися по підтримку до психотерапевтки.
Спробуймо змоделювати кілька ситуацій. Як Ви дієте, коли відчуваєте: паніку і страх; сум і самотність; гнів чи роздратування.
- Паніка і страх: якщо рівень інтенсивності надвисокий, то оберу «freezing» (замороження); при помірному рівні – скористаюся одним зі способів стишення.
- Сум і самотність я добре переношу, вони звичні для мене. Тому виберу побути в цьому, прожити.
- Гнів, роздратування: обов’язково треба відреагувати. В іншому випадку це зосередиться в м’язах, спазмованому животі та стисненому горлі – тобто знайде вихід через фізичний стан. Відреагувати – це потренуватися у спортзалі або вийти на пробіжку.
Уявімо, що Ви готуєте флеш-картки для близьких людей. Такі підказки чи нагадування: як їм бути поруч із Вами у різних ситуаціях.
- Перше, що хочеться написати на картці: «Я сама не знаю, як з цим бути». Тож і їм не варто надміру хвилюватися. Тривога зникає, коли є розуміння сутності розладу. Дисоціативний розлад ідентичності – не про приреченість, а про невідомість, яку можна дослідити.
- Наступний напис: «Це пройде, дай мені час». Мої стани змінюються, я не буду завжди такою, якою є в певний момент свого життя. ДРІ – компенсаторний, з ним можна працювати. Важливо не залишатися у своєму світі наодинці, жити повноцінним життям, бо воно прекрасне.
- Теж написала б щось на кшталт: «Мені потрібна підтримка» або «Дякую за підтримку». Колись я вперше перед психологинями продемонструвала зміну станів особистості. Тоді була впевнена, що мене покинуть, перестануть спілкуватися. Натомість я отримала колосальну підтримку і прийняття. Схожий позитивний досвід був і у стосунках з партнером.
Тривалий час спрацьовувала схема дефективності: я сприймала себе як розбите горнятко, яке нікому не потрібне. Психотерапевтка розповіла мені про давнє японське мистецтво реставрації кераміки Кінцуґі. Тріщинки і шматочки склеюють лаком, змішаним зі срібним, золотим чи платиновим порошком, ця техніка перетворює кожен предмет на унікальний. Таке порівняння стало живильним для моєї душі. Зрозуміла наступне: якщо я сама не можу себе полюбити і прийняти, то як це робитимуть інші? І почала плекати турботу, дбайливість, співчуття до себе.
Моє безпечне середовище – колеги-психологи. Це така «скринька ресурсів», до якої звертаюся, коли складно. Мене оточують добрі люди. Я живу в Україні, мені тут добре. Я отримую задоволення від навчання, спілкування з людьми і природою, від образотворчого мистецтва, літератури, спорту. Маю мрію, до якої крокую: хочу реалізуватися як психотерапевтка, спеціалізуватися на дисоціативних розладах та розладах, пов’язаних зі стресом і травмою. Прагну бути помічною тим, хто опинився у складних життєвих обставинах. Вірю у потенціал людей, щиро ними захоплююся.
Публікація підготовлена за підтримки проєкту “Психічне здоров’я для України” #MH4U