«У непростих сімейних ситуаціях я завжди нагадую собі про власну відповідальність та зрілість», – ділиться досвідом матір двох дітей Катерина (ім’я змінено на прохання співрозмовниці). Сьогодні це вже підлітки: в одного – РДУГ (розлад дефіциту уваги з гіперактивністю), в іншого – БАР (біполярний афективний розлад) і ОВР (опозиційно-викличний розлад). Жінка пояснює, що розуміння дітей та їхніх потреб не приходить одразу – це процес, який триває досі. «Прийняття стає можливим, коли вчишся співчувати собі та усвідомлюєш, що батьківство буває різним».
Ця розмова – про батьківство, яке виявилося зовсім не таким, як уявляла Катерина: «Війна виснажила нашу родину. Чоловік пішов на фронт, а я залишилася з двома дітьми, які вступали в підлітковий вік. І це був тотальний жах. Критично бракувало підтримки в соціумі». Водночас це одкровення матері, яка вчиться дбати про себе, розвивати самоспівчуття й пробуджувати цікавість до життя.
СПІВІСНУВАТИ З ТРУДНОЩАМИ
Пані Катерино, розкажіть про своїх синів.
Двох хлопців ми всиновили ще в ранньому дитинстві. З молодшим звернулися до лікарів, коли він був у третьому класі. До того тривожних дзвіночків не помічали. Не було агресивності чи гіперактивності. Виглядало, що син просто впертий. У нестандартних ситуаціях він завмирав: нікого не бачив, не чув і ні на що не реагував. Хоч кричи, хоч танцюй – нічого не діяло, допоки він сам з цього стану не виходив. Зараз я аналізую і розумію, що це була така реакція на тривогу або стрес. Пізніше почалися конфлікти у школі. У психіатрів тоді першою версією був РДУГ. А в шостому класі вже діагностували БАР, коморбідний з ОВР.
У старшого сина – РДУГ із вираженими порушеннями виконавчих функцій, які зберігаються на тлі медикаментозного лікування. Він уже виріс і потребує сепарації. А я досі хвилююся, що не допрацювала, чогось не додала у вихованні, бо через проблеми з молодшим ледве давала всьому раду.
Діти потребують любові та безумовного прийняття. Батьки не менше за дітей прагнуть відчувати цю любов. Чи буває важко її розгледіти за особливостями поведінки?
Коли очікування від батьківства не збігаються з реальністю, відчувається сильний біль. Бувало, горлала: «Заберіть від мене цю дитину!». У певний момент я зрозуміла, що маю навчитися співіснувати з труднощами, хоча це й нелегко. Особливо тяжко було з молодшим сином, але зараз йому 14 років, і відбувся наче якийсь злам. Звісно, проблеми не зникли. Та ми тепер разом ходимо в театр, слухаємо класичну музику, говоримо на складні теми. Якби мені про це розповіли кілька років тому, я б нізащо не повірила. Усе кардинально змінилося після розуміння того, що саме стоїть за поведінкою сина. У нашому випадку фармакотерапія стала основою для надбудовування навичок, необхідних для змін у поведінці.
ДОМОВЛЯННЯ І РОЗУМНІ МЕЖІ
Розуміння чи нерозуміння у суспільстві – з чим переважно маєте справу?
З початком війни молодший син перейшов у п’ятий клас. Новий колектив, вчителі, нові проблеми. У школі не реагували, коли я пояснювала, що чоловік на Донеччині, а я одна з дітьми і хворою мамою. Тож сина довелося забрати з навчального закладу й перевести на онлайн-навчання. Він абсолютно не вчився. Ми спільно з психіатрами шукали причини його поведінки і наступною обрали школу, де було інклюзивне навчання. Там ми відчули тиск та знецінення, знову змінили школу. Цього разу потрапили в місце, де вміють працювати з дітьми, у яких діагностовано психічні розлади. Син навчався за індивідуальною формою, зараз іде до дев’ятого класу, і я вболіваю за те, щоб він повністю інтегрувався в колектив. Торік він уже успішно пробував ходити на уроки із класом.
Чи у вашому випадку йшлося про відсутність спільної відповідальності, коли участь інших дорослих (учителів, наставників) у вихованні дитини була мінімальною?
В освітньому середовищі ми зіткнулися з недостатнім розумінням особливостей розвитку дитини та відсутністю навичок роботи з поведінковими розладами. У нинішній школі вчителі здебільшого розуміють, що таке БАР. Вони знають, що навіть на тлі медикаментозного лікування можуть бути коливання настрою. Це виглядає так: все наче й гаразд, аж раптом дитина стає апатичною, огризається, гарчить на оточуючих. Удома син може просто сказати, щоб його не чіпали, побути наодинці й лише потім повернутися до розмови зі мною. У школі, звісно, не все так просто.
Що ще спрацьовує, які конструктивні стратегії взаємодії напрацювали?
Я чітко зрозуміла, що при ОВР жорсткі рамки не працюють. Досягти результату можна через домовляння і розумні межі. Замість того, щоб наполягати на своєму, я пропоную разом шукати рішення. Тоді кількість конфліктів зменшується. До прикладу, мій син хоче зробити татуювання, а я проти цього у 14 років. Ми обговорюємо: як вдало вибрати майстра, як це виглядатиме, які можуть бути наслідки. Поки вдається відтермінувати цей крок.
Як у сина проявляється БАР? Чи помічаєте ви зміни настрою, періоди емоційного підйому або пригніченості?
Є періоди, коли він зовсім нічого не хоче, дратується, постійно спить. Стани, схожі на манію, траплялися ще до початку прийому ліків. Син казав, що йому нудно, шукав екстремальних пригод, ходив по закинутих будівлях, забирався на дахи будинків. У 5–6 класі він почав пізно повертатися додому. Двічі я його навіть з поліцією шукала. Був час, коли син різав себе, зараз іноді теж є самоушкоджувальна поведінка: порізи або припалювання сигаретами.
Розповім про одну з останніх витівок. Мої хлопці вирішили відсвяткувати 18-річчя старшого по-особливому. Після теплої зустрічі в колі найближчих людей сини пішли разом із друзями у парк, таємно прихопивши з дому намети та спальники. Після 22-ої години я телефонувала їм, вони обіцяли ось-ось прийти. А потім перестали виходити на зв’язок, хоча повідомлення читали. Спочатку я хвилювалася, тоді злилася й ображалася. Та я була настільки виснажена, що врешті відпустила ситуацію. До того ж один із них уже був повнолітнім. Думала – мої хлопці заночували у друзів. А вранці вони повернулися, і я дізналася, що це була давно омріяна самостійна ночівля в лісі.
Вважаю, дітям потрібно дозволяти проявляти себе, ризикувати в межах розумного. Ночівля в лісі може бути небезпечною? Так, це ризиковано. Але це не найбільша небезпека для підлітків, які займалися туризмом разом із татом і вже мали досвід ночівлі в наметах. Інший суттєвий момент – не варто ховати дітей від реального світу, необхідно давати їм право набивати власні ґулі, вчитися на помилках.
«ДИВИСЯ НА ЖИТТЯ З ЦІКАВІСТЮ»
Пані Катерино, чи піклуєтеся про себе? У щоденній турботі про родину так легко забути про власні потреби та ресурси.
Я хаотична, не завжди послідовна, швидко втомлююся. У дорослому віці дізналася, що теж маю РДУГ. Пригадала себе у шкільні та університетські роки: чимало стало зрозуміло аж тепер у контексті розладу. РДУГ може даватися взнаки по-різному: наприклад, у мого старшого сина добра самооцінка, він не тривожний. У мене ж тривожності через край. З одного боку – мій тривожний перфекціонізм нестерпний, з іншого – він компенсує мій розлад. Бо вимогливість і відповідальність, хоча й надмірні, спонукають до досягнень.
Зараз я заново вчуся піклуватися про себе. Попередні чотири роки не мала ні часу, ні можливостей на це. Соромно зізнаватися, але мені буквально «зносило дах». Було настільки складно, що самоушкоджувальна поведінка з’явилася й у мене. Це трапилося тоді, коли молодший син розпалював у квартирі вогонь. Я не могла вплинути на нього, тому і не бачила іншого виходу, окрім як заподіяти собі шкоду. На щастя, я звернулася до психіатра. Потужною підтримкою для мене стала парафіяльна спільнота. Допомагають антидепресанти і зустрічі з друзями. А ще джерелом безумовної любові для мене є мій собака.
Як гадаєте, чому материнство може бути одночасно складним і простим?
Бути мамою складно, адже до власних очікувань додається ще й постійний тиск з боку суспільства. Коли я навчалася у школі, до виховання дитини долучалися всі – бабусі-дідусі, сусіди, вчителі. Мені здається, зараз спільна виховна функція суспільства взагалі відсутня. У школі кажуть: «Ми не виховуємо, а надаємо освітні послуги». Але ж діти в навчальних закладах перебувають по 6–8 годин, батьки не можуть у той час спостерігати за їхньою поведінкою, впливати на неї.
У нас був позитивний досвід взаємодії з ювенальною превенцією. Молодший син скоїв крадіжку вдома. Це трапилося не вперше, і я попереджала, що звертатимуся в поліцію. У той момент я зрозуміла, що не можу відступити, бо є ризик, що за кілька років ситуація загостриться. Після кількох зустрічей із працівниками поліції протиправні витівки сина припинилися.
Чому просто бути мамою? Можливо, тому, що розумієш: усе змінюється, діти виростають. От дивишся на них і думаєш: «Які ж класні хлопці».
Попри все, важливо фокусуватися на доброму, зокрема й у власних дітях. Якими є сильні сторони ваших синів?
У нашій ситуації чудово спрацював дитячий табір. Там, у великій спільноті, вдалося підсвітити позитивні, сильні сторони молодшого сина. Йому подарували футболку, на якій були написані слова вдячності від однолітків і вихователів – за все добре та світле, що він приніс у цю спільноту. Це так цінно – побачити в наїжаченій, проблемній дитині добрі риси.
Мені іноді здається, що хто-хто, а мій молодший син і при ядерній війні виживе. Він настільки самозарадний, що впорається з чим завгодно. Син наполегливий, не боїться фізичної праці: вміє меблі збирати, ремонтувати сантехніку. Крім того, він чутливий, емпатійний хлопець.
Старший син надзвичайно добрий та щирий. Легко встановлює контакти з іншими людьми, відгукується на прохання про допомогу. Водночас він залишається зануреним у власний світ.
Пані Катерино, уявіть, що тримаєте в руках клаптик паперу і можете зараз залишити на ньому послання, яке прочитаєте через кілька років. Що напишете?
Приймай життя з дитячою цікавістю! Людям властиво хвилюватися й тривожитися за майбутнє. Але чи є сенс перейматися тим, чого достеменно не знаєш? Краще дивитися на життя з цікавістю й розвивати її в собі.
Публікація підготовлена за підтримки проєкту “Психічне здоров’я для України” #MH4U