Огляд коміксу «Та все ок» Деббі Тан про досвід тривожності та депресії.
Малюнок — це візуальний аналог метафори, спосіб коротко і влучно передати складні поняття та досвіди.
Наприклад, щоб пояснити депресію, можна написати підручник з психіатрії, зануритись у конструкти з термінологій, визначень і пояснень. А можна намалювати людину з чорною діркою всередині, з чорною хмарою над головою, з чорними декораціями на фоні. Різниця між першим поясненням і другим така сама, як між поняттями «знати» і «відчувати». Для першого потрібні слова, багато-багато слів, на які в депресії немає ні бажання, ні спроможності. Для другого — тільки папір і ручка із чорним стрижнем. На цьому способі ґрунтуються всі різновиди арттерапії, навіть ті неусвідомлені, де з переживань постає художній твір. Так само побудований комікс Деббі Тан «Та все ок», в якому художниця ділиться досвідом депресії і тривожності. Далі — про головні графічні образи, які використовує авторка (і не лише вона), щоб пояснити депресію — навіть без слів.
Чорний
Чорний — колір жалоби з часів древнього Риму: чорну тогу носили в горюванні. Гіппократ вигадав «чорну жовч» як причину меланхолії. «Чорною пані» називав депресію Карл Густав Юнг, олюднюючи її, навіть більше — перетворюючи на співрозмовницю: “Депресія подібна жінці в чорному. Якщо вона прийшла, не жени її геть, а запроси до столу, як гостю, і послухай, що вона має сказати”.
Метафору «чорного собаки» популяризував Вінстон Черчіль: політик так описував свої депресивні стани. Художник Метью Джонстон використав цей образ у графічних мемуарах про депресію «У мене був чорний собака» (I Had a Black Dog, 2005), за яким згодом було створено коротке кількахвилинне відео, що швидко поширилось мережею.
Образ собаки — амбівалентний. З одного боку, собака — друг і супутник, з іншого — потенційно небезпечний звір, агресивний і жахаючий. У будь-якому разі, собака — це постійний компаньйон. Джонстон використовує цю двоякість, щоб розказати про «приборкання» депресії, яка є рецидивуючим розладом — ніколи не знаєш, коли і як вона повернеться. Але якщо від чорного собаки не позбутись, то можна його приручити, одомашнити, одягти повідка.
У книзі «Та все ок» чорного багато: над головою героїні клубочаться чорні хмари, вона відкидає довгу чорну тінь і блукає порожніми чорними просторами. Інші кольори з’являються пізніше, ближче до кінця — та про це згодом.
Вода
Вода, занурення в неї, пірнання — це теж неоднозначні образи: на воду можна лягти, їй довіритися, але в ній також можна потонути, зникнути назавжди. «Це відважно — виринати з темних глибин. І це ок — не поспішати виринати».
У короткометражці «Дощ» (Rain, 2014) вода присутня у формі дощу: героїня відео працює, наносить макіяж, говорить з колегами, і весь цей час над нею ллє без перестану із невидимої грозової хмари. Вода все руйнує, як не вдавай, ніби її немає: розмиває туш, стікає по скельцях окулярів, псує документи, виводить з ладу робочий компʼютер. Так, під зливою можна кудись йти, можна щось робити, з кимось говорити, навіть можна вдавано усміхатись чи їсти вечерю у ресторані, але погодьтесь — мокрі страви смакують так собі.
Очі
«У страху великі очі» — каже прислівʼя, і медики підтвердять: адреналін розширює зіниці. Героїня «Та все ок» з дитинства багато тривожиться, важко переживає свою сором’язливість та інтровертованість, а в часі депресії її тривога виходить з-під контролю, заважає жити, виростає до розміру панічних атак. В цей момент очі дівчини зображено збільшеними і заокругленими, із широкими зіницями — чорного, звісно ж, кольору.
Чудовиська
Іноді думки напосідають так сильно, що Тан малює їх у вигляді злих чорних монстрів, що крутяться навколо голови: «я — найгірша людина у світі», «я — тягар для своїх близьких», «я не можу», «треба просто здатися».
«Депресія бреше. Але коли ти в її глибинах, то все це здається правдою» — пише авторка.
Коли Джоан Роулінг створювала дементорів у «Гаррі Поттері», то наділила цих монстрів властивостями депресії: вони вбивають радість, навіюють безнадію, висмоктують душі. Журналіст і письменник Ендрю Соломон називає свою книгу про депресію «Демон опівденний» (the Noonday Demon, 2001), позичаючи назву з Біблії, з інтерпретації 91-го псалма, в якому згадується «моровиця, що нищить опівдні». Депресія часто відпускає свої лещата ближче до вечора, щоб з новою силою накинутись зранку — як дивний демон, що не боїться сонця.
Намалювати чудовисько — це наче відокремити його від себе. Здатність дистанціюватись приносить полегшення.
Відчуження і порожнеча
У коміксі є фрагмент, де зображено натовп людей, і в кожного над головою — хмаринка з думкою: «Я з цим один», «Я з цим одна».
Письменниця Олівія Ленг досліджує феномен самотності посеред натовпу у книзі «Місто самоти» (The Lonely City: Adventures in the Art of Being Alone, 2016) де повʼязує самотність з депресією: «Самотнім можна бути будь-де, але є особливий відтінок самотності, що приходить із життям у місті, серед мільйонів людей».
Самотні постаті, порожні ландшафти — ще одні часті образи депресії, які передають відчуження та порожнечу. «Художником самотності» називають американського митця Едварда Гоппера, який малював цілком побутові, міські сцени, ще й в кольорі, без «депресивного» чорного, от тільки герої його картин виглядають страшенно самотніми, навіть в товаристві: завжди занурені всередину себе, задумливі і відсторонені.
Деббі Тан теж часто зображує себе наодинці — за робочим столом чи посеред безлюдних пейзажів. А якщо вона в компанії інших, то вирізняється з-поміж усіх чорною хмарою над головою. Єдина людина, чия присутність відчувається близькою, не номінально фізичною — це чоловік Деббі, який поруч протягом всього часу зцілення: «Страшно в цьому нашому світі. Але класно, що ми є одне в одного, і живемо в ньому разом».
Кольори
Потрохи в історії Деббі з’являються кольори. Для того, щоб це сталося, дівчина має визнати, що потребує допомоги, піти до психіатра і в терапію, прийняти тривожність і сором’язливість, перестати перепрацьовувати і врешті стати другом сама собі: «Я — проєкт, який ніколи не завершиться».
Героїня переповідає діалоги з терапевткою, в яких проговорює найгірші сценарії, перевіряє правдивість думок, вчиться ставитись до себе з турботою і співчуттям. «Терапія — це дослідження стосунків між моїми думками й психічним здоровʼям» — відкриває вона для себе. Ось так просто, одним реченням вона пояснює принцип когнітивно-поведінкової терапії.
Відкриття, до яких приходить Деббі — прості і банальні, ми чули їх сотні разів. Ось наприклад: «Коли тебе спіткали труднощі, чи тобі просто погано, твоя цінність не зменшується. Ти маєш значення прямо зараз, що б тебе не мучило». Чи таке: «Коли щось іде не за планом, легко вважати це власною хибою. Але насправді це скоріше розділ нашої історії». Наче всім відомі афірмації, але знову ж таки: знати — не завжди дорівнює відчувати. Це тільки теорія, а от практика складніша, практика — це «проживати день за днем, як вони є».
У книзі потрохи з’являються синій, ніжний помаранчевий, жовтий, рожевий — кольори сходу сонця. Повертається весь кольоровий спектр. В метафорі кольорів саме він є протилежністю чорному, а не стерильно чистий білий. В своїх дослідженнях Ендрю Соломон доходить до висновку, що протилежністю депресії є аж ніяк не щастя, а життєвість, тобто здатність відчувати усе. І так, чорному тут все ще є місце, десь на краю спектру, без чорного — зовсім ніяк. Чорний — не обов’язково шкідливий, навіть якщо його забагато. Приміром, чорним може бути нічне небо, а небо поганим не буває. І навіть якщо на ньому не видно ні місяця, ні зірок, ти все одно завжди знаєш, що вони там обов’язково є.
Публікація підготовлена за підтримки проєкту “Психічне здоров’я для України” #MH4U