«Самотність. Байдужість. Сльози» – так 18-річна Таня описує свій стан під час депресивного розладу. Спроба самогубства і вир думок у голові: «Я нічого не вмію, не можу; я завжди сама; хочу померти». Два роки тривало лікування. Переконання дівчини про себе змінилося: «Я знаю, що можу все. У мене є родина, близькі, важливі люди. Розумію, що я нормальна».
«У Центр здоров’я та розвитку «Коло сім’ї» я потрапила в 2022 році, – пригадує Таня, – ми з їхніми фахівцями дуже продуктивно і прогресивно попрацювали. У мене був важкий випадок, на той час я мала затяжну депресію. Психологи, в яких я раніше консультувалася, казали, що все добре, просто триває перехідний вік. У «Колі сім’ї» в мене змінився світогляд. Там мені пояснили, як все працює під час депресії, чому я маю ті чи інші відчуття – від розуміння основних механізмів дійсно стало легше». Зараз дівчина живе у Львові, навчається в коледжі. Родом же з Добропілля Донецької області. За кілька днів до вторгнення росії в Україну вона з мамою приїхала в гості до сестри у Львів, там їх і застала війна. Таня бувала в рідній домівці раз на рік, востаннє – цьогоріч у квітні. Натепер Добропілля спорожніло, її батька евакуювали звідти.
ДОПОКИ НЕ ПІЗНО
Таню, чи завжди Ви були відкриті до спілкування, особливо на таку непросту тему – депресія?
Там, де я жила, на Донеччині, не прийнято говорити про таке. Якщо в тебе є депресія, на неї просто не зважають, її не існує. Навіть коли я батькам казала, що зі мною щось не так, почуваюся погано, мені відповідали, щоб я не придумувала собі проблем. Коли я розповідала, що мене ображають, радили не звертати увагу, не сприймали то серйозно. Друзі гостро реагували, бо ніхто не вірив. Мій стан вважали вигадкою. Вже пізніше мене почали водити до психологів, які теж не дуже вірили у все це. У Львові ж вільно говорять про депресію, її специфіку, симптоми, наслідки, і це нормально.
Чому Вам важливо зараз засвідчувати свій досвід, тим паче публічно?
Я знаю, що досі більшість підлітків бояться про це розповідати. Вони думають, що їм не повірять чи скривдять за це. Я хочу донести думку: потрібно говорити, допоки не пізно. Бо я, на жаль, знаю, як може бути. І не хочу, аби хтось страждав, щоби хтось так само, не дай Боже, себе довів.
Був такий момент, коли Ви зрозуміли, чи відчули, що, напевно, вже пізно або може бути пізно?
Так, у мене був дуже страшний випадок. Це спроба самогубства. Мене врятували, на щастя, встигли. А комусь може не пощастити. Я хочу закликати батьків частіше спілкуватися зі своїми дітьми, більше звертати увагу на поведінку. Обговорювати проблеми, вирішувати їх на етапі формування, щоб не доводити до жахливих наслідків. Мені часто боляче спілкуватися з дуже «раненими» підлітками, своїми однолітками, я хочу їм допомогти.
Перед спробою суїциду вдавалися до самопошкоджень?
Так, це не сталося одномоментно. Сама спроба самогубства в якомусь сенсі була запланована. Насправді, люди з депресією можуть це планувати. Мені знайомі розповідали, що реально прокручують у голові сценарій, уявляють, як і коли це станеться.
Коли Ви вперше звернулися по допомогу? Яким був отой проміжок часу між розумінням, що є проблеми, і реальним зверненням?
У мене був психологічно важкий період під час карантину в 2020 році. По допомогу ми звернулися, на жаль, роком пізніше. Та робота виявилася неякісною, безрезультатною. Аж наприкінці 2022 року, коли ми вже були у Львові, змогла отримати допомогу.
Таню, Ви зазначали, що Вас ображали. Був досвід цькування, можливо, в школі?
Цькування було, та лише словесне, не фізичне. Я у школі не мала друзів. На гуртках хіба когось знаходила. Нові знайомства для мене були табуйованими, я їх боялася. Мені просто з класом могло не пощастити. Не з усім, було три-чотири дівчини, яким моя присутність не подобалася. Це зазвичай виражалося у словесній формі і не так часто. До прикладу, могли кричати щось мені вслід.
Які були передумови Вашої депресії?
Мабуть, те, що мене ображали. Навіть не стільки однолітки, скільки «каральне виховання» викладачів. Я відвідувала музичну школу, ходила на танці. І оця методика «карання» через крик мене травмувала, перетворилася у тригер. Наступний важливий момент трапився, коли народилися мої племінники. Мама часто їздила у Львів до моєї сестри, я ж залишалася з татом і бабусею. Тато був цілий день на роботі, бачила його хіба ввечері, особливо близькими ми з ним ніколи не були, як і з бабусею. Тож пусковим фактором було те, що мені дійсно бракувало уваги батьків. Особливо тоді, коли вони зосередилися на внуках. У перехідному віці я мала доволі напружені стосунки в сім’ї. Зараз вони змінилися.
ПОГЛЯД ЗСЕРЕДИНИ
Депресію називають світовою епідемією, яка позбавляє радості від життя, іноді й самого життя. Чого позбавляла депресія Вас?
Я була зайнята у загальноосвітній, музичній школах, секції боксу, у театрі народної пісні. Їздила на гастролі, спочатку з мамою, пізніше – сама. Для мене це було важко не через потребу самостійності чи виконання побутових справ, а через відчуття самотності. Замість веселощів – навчання і виступи, без задоволення, просто рутина. Пригадую, що майже не раділа, не сміялася. Зараз я відчуваю себе більш життєрадісною.
Якими були ті перші дзвіночки, симптоми, що вказували на зміни в мисленні, поведінці чи фізіологічному функціонуванні? До важкого стану проблеми поступово накопичувалися, симптоматика збільшувалася?
Воно потроху наростало. Мабуть, через своє дитяче нерозуміння я не особливо помічала це. Тоді мені було десь 12-14 років. Перші дзвіночки – постійний апатичний настрій, нав’язливе бажання померти. Нічого не приносило задоволення, я швидко втомлювалася. На диво, не було проблем зі сном.
Не існує двох людей, які однаково переживають депресію. На що схожа Ваша? Можемо надати їй зараз певного матеріального втілення?
Для мене депресія – це про те, що мене відкидали. Конкретне відчуття, що відштовхують фізично. Або закривають перед тобою двері. Це про відсторонення всюди: і вдома, і у школі. Зазвичай, коли мені було погано, хотіла сховатися: я просто зачинялася і виплакувала все.
Ви бачили себе у дзеркалі в часі депресії, бачите тепер – чи різниться відображення?
У мене дуже змінилася зовнішність, було довге волосся, але розпущеним я його ніколи не носила. Одягалася в чорне, можливо, це були прояви пубертатного періоду. Тепер я маю коротку стрижку, достатньо яскраво вдягаюся. Тоді ж максимально намагалася не виділятися, щоб у школі не зачіпали. Ще я пам’ятаю свій втомлений погляд, зовсім не агресивний, радше депресивно-апатичний.
Як змінився спосіб мислення під час депресії? Які думки найчастіше навідували?
«Я хочу померти» – «червоною ниткою» через усі ці роки. Я могла собі навіть уявляти, що буде після моєї смерті. Ще пронизували думки «не хочу тут бути», «я тут нікому не потрібна», «я винна, це моя провина».
Депресивний розум, з Вашої точки зору, який він?
Дуже важко сконцентруватися, неможливо довго втримувати увагу на чомусь. Це впливає на навчання. Було таке відчуття, що я не тут, а десь у себе в думках, ніби все як у тумані. Також пам’ять погіршувалась.
Опишіть свій день у депресії. Як він виглядав? Був якийсь вже напрацьований алгоритм поведінки?
Вранці в школу я вставала «на автоматі». Один і той самий день повторювався, як «день бабака». До того моменту, поки щось конкретно не «розбудить», ти як робот. І ні, це я зараз не про сонний стан, а про якийсь автоматичний режим. Загалом прокидалася я достатньо добре. Ще один момент – відсутність задоволення від їжі, навіть улюбленої. Все було на один смак. Ідучи в школу, я бажала тільки, щоби мене сьогодні не рухали: ні учні, ні вчителі. Іноді засинала на уроках. Важко концентрувалася, перед очима ніби все пливло. Після уроків часто була музична школа. Ходила туди неохоче. На репетиціях могли кричати, відчитувати, від цього я втомлювалася. Тільки-но зачинялися двері в клас, я давала волю сльозам. Опісля дім, їжа, знову відсутність смаку, питання «Як справи в школі?» (це дратувало). Боксерська секція – моя єдина розрада на той час. Я туди йшла завжди з натхненням, задоволенням, знімала напругу за весь день. Це було замість терапії.
ПРОТИОТРУТА ВІД ДЕПРЕСІЇ
Один зі способів позбавитися депресії – займатися тим, чим займаєтеся, коли депресії немає. Дія створює мотивацію. Які виділяєте ресурсні заняття для себе, крім боксу?
Зараз осінь, я в’яжу. Малюю, читаю, багато ходжу – це допомагає. Люблю вести щоденники. Пам’ятаю, в мене був щоденник за 2020-2021 роки, та він втрачений. Дуже хотіла його знайти, там я могла би відшукати відповіді на чимало запитань.
Які методи допомоги виявилися найбільш дієвими саме у Вашій ситуації?
Розуміння проблеми і того, що з нею робити. Мене заспокоїло вже те, що встановили діагноз, я дізналася, що зі мною відбувається, і що це є нормально. До того ж, дали багато різних практичних технік, для мене найефективніша – техніка «порожнього стільця». Дієвим і помічним є аналіз свого стану: як я почуваюся сьогодні, що відчуваю. Моя терапія тривала два роки, вона включала прийом медикаментів і безпосередньо психотерапію. Психологи працювали і з мамою.
Що, з Вашої точки зору, є протиотрутою від депресії?
Правильне харчування. Достатня фізична активність, бажано спорт (плавання, біг, бокс). Обов’язково мати хобі. Мені психологиня дала книгу, в якій описано 300 ідей для відновлення ресурсу. Наприклад, прийняти ванну з бульбашками, журнал погортати, вести щоденник, зайнятися скрапбукінгом (колажуванням), сортувати і прибирати речі. Також, хоча би два рази на тиждень виділяти час на приємне спілкування з людьми. Хочу мати улюблену роботу, бо зараз ходжу на практику. Як перший досвід – нормально, але як робота на ціле життя – ні. Ще важливо достатньо відпочивати.
«Щастя – це знайти у цьому світі когось схожого на тебе» (цитата з книги Катерини Міхаліциної «Хто росте у парку»). Спільність, спільнота – це про гармонійні стосунки, схожі цінності, про підтримку, турботу і діалог. Натомість, порушення міцних соціальних зв’язків пов’язано зі зростанням депресії і тривожності. Чи віднайшли Ви подібних собі за ідеями та цінностями людей?
Я знайшла таких людей. Моя психотерапевтка об’єднала підлітків у клуб. Активних залишилося четверо, але ми часто збираємося разом. У нас є певні правила, і це добре, бо ми всі дуже різні. Спільними є психологічні проблеми. Ми вчимося підтримувати одне одного, комунікувати, конфронтувати. Це є наше дружнє коло.
Таню, пропоную Вам кілька фраз. Часто так виглядають когніції (думки, переконання) у людей з депресією. Що можете сказати на противагу кожному з тих суджень?
«Я не впораюся – провалю іспит, не отримаю роботу».
У мене таке теж було, я переживала за іспит…Мені подобається, як каже моя мама: вирішувати проблеми треба в міру їх надходження.
«Я невдаха і нікчема. Мене це гнітить».
А тут трошки складніше. Я би сказала, що ти насправді можеш багато того, чого не вміють інші. Маєш родину, роботу, чимало досягнула. Ти вже не нікчема, чи не так?
«Життя жахливе, і це нестерпно…».
Це факт. Але є багато гарних дрібничок, які можуть його покращити, наприклад, випити чаю.
«Я завжди буду самотньою, мені від цього сумно».
Як мінімум в тебе є я, і ти вже маєш з ким поговорити.
ВЧИТИСЯ ВИХОВУВАТИ ДИТИНУ
Маму Тані звуть Марина. Вона пройшла власний тернистий материнський шлях від нерозуміння до усвідомлення особливостей депресивного розладу своєї доньки. Пані Марина наголошує на значущості професійної психологічної допомоги. Керуючись досвідом, пояснює: життєво важливою для дітей є батьківська увага і розуміння.
Пані Марино, Ваша донька розповідала про ті думки, які «червоними нитками» пронизували її тодішню депресивну дійсність. Чи помічали їх Ви?
Я помічала, бачила і мені здавалося, що треба діяти. Ми зверталися до спеціалістів, але всі одноголосно казали: “У вас чудова дівчинка, все добре”. Коли донька вчинила спробу самогубства, ми запанікували. Пригадую, як її шукали, це було дуже страшно. Я «розривалася на частини», бо не знала, що відбувається. Боялася, що трапилося щось жахливе. Звинувачувала себе. Напередодні ми зробили класне фото: моя мама, я, старша донька, Танюшка і найменша дівчинка, яка тільки народилася у старшої, тобто всі покоління. А саме в той день, коли це сталося, я бачила, що Таня просто якась не така. Вона була весела. Стрибала з нами в басейні, гралася, проводила час з дітьми. Тобто, нічого не віщувало біди. Але ще вранці промайнула думка, що це ніби затишшя перед бурею.
На мій погляд, у нас були добрі стосунки. Але потім, коли ми розбиралися в ситуації, стало зрозуміло, що я недостатньо дитині приділяла увагу, на її думку. Я ж скільки могла, стільки і давала. Батько мало тепла проявляв до доньки. Коли трапилася біда, ми все пропрацювали. Пройшов час, вона, ймовірно, відчула, що тато її дуже любить. Можливо, і він почав показувати це більше. Коли батько приїжджає, ми проводимо час разом. Кудись ідемо, їдемо або вечеряємо. Він готує смачну їжу на мангалі. Щодо мене – я її відпускаю. Не розпитую, що трапилося, як вона себе почуває тощо. Ми домовилися: якщо щось потрібно, донька мені каже. Якщо ні, то я її не турбую. Даю простір, у якому вона може сама зростати, вирішувати свої питання.
Що Ви знали про депресію до того, як цей розлад виявили у Вашої доньки?
Майже нічого. Ну що таке депресія? Поплакав і все, вставай, іди і працюй. Я довго не могла зрозуміти, чому вона не може так робити. Тобто, я не стикалася з такою депресією, як у Тані. Нам було важко. А потім я пішла до свого психолога, Таня – до свого. Ми працювали разом і окремо. Донька дорослішала, і терапія, думаю, допомагала, і я стала більше розуміти. Я вірю, що Таня зараз хоче жити. Сподіваюся, вона пройшла цей свій шлях, і ми більше туди не повернемося.
Пані Марино, а чого Вас навчила донька Таня?
У мене дві доньки. Зі старшою я була такою мамою, в якої «корона виросла» від того, що я все вмію, все можу, дружу з дитиною. У неї не було труднощів підліткового віку. А молодша, Таня, дала мені урок, що всі різні. Зараз у мене є внуки, і я вже спокійно сприймаю те, що всі діти різняться між собою. Треба давати їм волю, не нав’язувати своє бачення життя. Я по-новому вчуся бути мамою, вчуся бути потрібною. Щоб донька не боялася чимось поділитися чи поплакати. Бачу, що вона вже готова довіряти. Стараюся нічого не вимагати, намагаюся не давати порад. А раніше я це робила. Тепер даю Тані багато свободи. Бачу, що ця свобода їй не заважає. Вона досить розумно користується тим, що має. Мені це подобається. Вона росте.
Поділіться своїми думками: як діяти батькам підлітків, до чого придивлятися, прислухатися, щоб не було занадто пізно?
Якщо виникають сумніви щодо поведінки дитини, варто звертатися до спеціалістів. Мамі і татові спочатку добре було б обговорити, що саме підлітка тригерить. Помічним є читання спеціалізованої літератури. Важливо розуміти дитину, не тиснути, не сварити. Не вимагати бути такою, як вам хочеться, прислухатися до неї. Бо я змушувала Таню ходити на танці, музику та співи. Треба бути обережнішими. І дуже любити. Не залюблювати, а давати простір. Ми, батьки, не все знаємо. Варто вчитися виховувати дитину.
Публікація підготовлена за підтримки проєкту “Психічне здоров’я для України” #MH4U